Розділ 48. Засніжений балкон

Підземелля рівня “Нуль” пахне хімією і часом. Еріан чекає біля дверей — елегантний, зібраний, але стоїть інакше. Я відчуваю крізь дар: він відкритіший ніж зазвичай. Не захисту нема — просто він вирішив не будувати його і не захищатись від нас.

— Ти прийшов, — каже він Каелю без подиву.

— Вона хотіла цього.

Лабораторія виглядає як зупинений годинник. Скляні судини на полицях, записи у шкіряних папках, стіл посередині — темний, великий. Еріан пояснює методично, спокійно і детально.

Десятки років досліджень, вісімнадцять невдалих спроб до мене. Перша — тіло протрималося три дні. Дев'ята — душа прижилася, але вампір збожеволів за місяць. Вісімнадцята спроба — я.

Каель стоїть поруч і читає разом зі мною. Мовчить. Тримає мою руку. Через мітку я відчуваю, що він не злий, не шокований. Він читає і приймає — всю мене, з лабораторією і вісімнадцятьма невдалими спробами.

— Чому ти показуєш це?

— Борг, ти врятувала мене і маєш право знати повну правду про себе.

Він щирий. Це не маніпуляція, не черговий хід. Просто — борг.

Я беру папку з його рук. Номер “18”. Тримаю і відчуваю: стара шкіра, крихка, тепла від його рук. Вісімнадцять спроб. І я — остання.

Я не вибирала народитися тут, Але я вибираю що робити з тим, що є.

Я обережно кладу папку назад.

— Дякую.

Він здригається — ледь помітно. Не очікував цього слова?

Каель відпускає мою руку, повертається до Еріана.

— Якщо ти знову дасиш їй щось, що вважаєш правдою — краще перевір спочатку.

Рівний голос, без зайвого тиску. 

— Справедливо, — каже Еріан.

Каель іде до дверей, я йду за ним. На порозі зупиняюся. Відчуваю крізь дар, як Еріан дивиться нам у спину: повага, жаль, стара самотність — і неназване, схоже на початок питання, яке він нестиме довго. Коли саме він почав помилятися у людях?

Ввечері ми з Каелем виходимо на балкон.

Балкон Першого Крила — маленький, кам'яний, про нього знають небагато. Каель показав мені його тиждень тому — просто відчинив двері і вийшов, і я пішла за ним.

Зараз ми тут знову. Озеро під нами замерзле, темне, з темно-червоним відтінком під льодом. Чорні сосни навколо — нерухомі, як стіна, Кроувейн височіє за спиною — масивний, старий, з чорним плющем і темними таємницями.

Сніг падає і осідає на перилах і на волоссі Каеля.

Він стоїть поруч і дивиться на озеро. Мовчить. Він уміє мовчати так, що тиша не тисне — просто є.

Потім він каже раптово, без підготовки:

— Ти хочеш повернутися?

Я думаю. Чесно.

Про дім і про те, що там нікого і нічого — просто порожнє місце де я колись була. Потім про тут, Зою зі списком, Дарека, який залишається. Крісло в Раді. І про Каеля, Альфу який заради мене приборкав свого Звіра і пожертвував всім, аби мене врятувати. 

— Там нікого немає, — кажу я нарешті. — Я померла і ніхто не шукав. Тут  є ти.

— Це не дуже оптимістично.

— Ні.

Довга тиша. Він повертається до мене і дивиться. В очах — просте ранкове світло, яке не намагається бути яскравим.

Він простягає руку долонею вгору. Пальці розкриті, його долоня — велика, з мозолями, зі шрамами від срібла. Мітка — темні завитки і кігті, живі, пульсують разом із серцебиттям.

Він чекає. Як завжди — пропонує. Ніколи не вимагає.

Я кладу свою руку в його.

Мітка на обох зап'ястях спалахує теплом без болю. Він стискає — просто. Я тут.

Я стискаю у відповідь.

Ми стоїмо на засніженому балконі над замерзлим озером. Сніг падає — рівний, тихий. За нашими спинами — Кроувейн. Академія на кістках, де все ще є темрява і буде завжди.

Десь у ночі — Еріан з боргом і питанням без відповіді. Десь у підземеллі — Лукас Феррас. Попереду — Рада, Зоя зі списком, Дарек, вампіри без представника крім мене.

Незавершених справ — більше ніж завершених. Набагато більше.

Але прямо зараз: сніг, озеро, чорний ліс. Його рука — тепла, велика, з мозолями і шрамами і міткою. Моя рука — в його. Мітка — тиха, тепла, без болю.

Вперше в житті — в обох життях — я роблю вибір не заради виживання.

Заради того, що хочу. Сніг падає, він стоїть поруч, Мітка тепла. І цього достатньо.