Розділ 47. Темна та небезпечна

Каель відкриває двері, та я зупиняю його. 

— Стій. Я хочу, щоб ти знав, перш ніж ми підемо. Я маніпулювала вовками без їхнього відома, без згоди. І я пішла з Еріаном, стояла по той бік залу — з ним — і дивилася на тебе, і мітка була темна, тому що я брехала тиждень. І я відчувала задоволення коли підкоряла вовків. Коли вони дивилися і слухалися. Я відчувала задоволення — і ненавиділа себе за це, але недостатньо сильно щоб зупинитися.

Він мовчить. Я чекаю вироку.

Він підходить повільно, як людина що знає: різкий рух зараз зламає те, що ледь тримається. Зупиняється близько — не торкаючись. Достатньо, щоб я відчувала його тепло.

— Ти темна. — Голос без осуду. Факт. — Я теж темний. Ми просто обоє зламані по-різному. — Пауза. — Мені не потрібна ідеальна пара. Не важливо, що ти робила, важливо, який вибір став твоїм остаточним. 

— Тобі не потрібна вампірка.

— Вампірка? Так. Мені потрібна ти. 

Він дивиться на мене так довго, що я починаю рахувати секунди. Від нього крізь дар іде те, що я не можу назвати жодним словом. Не любов — занадто просто, не пристрасть — занадто гостро. Щось ширше. Рішення прийняте давно і більше не потребує підтвердження.

— І взагалі Марто. Помовч трішки. 

Він торкається мого обличчя. Великим пальцем повільно проводить по виличній кістці. Він веде пальцем вниз до щелепи і зупиняється. Ніби перевіряє, що я справжня.

Я не рухаюся. Мітка спалахує теплом — не болем.

Він нахиляється. Зупиняється за сантиметр, не торкаючись. Чекає. Як завжди — пропонує, і як завжди не вимагає.

Я закриваю відстань сама.

Поцілунок — тихий, повільний. Його рука на моїй щоці, пальці у волоссі. Він тримає цілує так, ніби боїться зробити щось неправильно.

Потім — вже ні.

Крізь дар — те що він відчуває – обпалює мене пристрастю. Обережність, відступає, як і страх що ця мить може закінчитися. І під страхом — вибір, зроблений давно. Він не пам'ятає коли саме. І це не має значення.

Він відчуває мене через мітку. Мій страх що він піде коли побачить мене повністю, мій сором за те що я зробила, мою невпевненість і моє тепло до нього.

Він відчуває все це. І не відступає.

Це — найбільша вразливість. Тому що він знає що я відчуваю його — і дозволяє.

Каель Рейвенгард — людина яка чотири роки будувала стіну зі срібла і контролю — дозволяє мені бути всередині його голови, душі і серця.

Камін горить. Сніг за вікном. Ніч.

Наші зап'ястя — поруч, і Мітки поруч. Його — на шкірі зі шрамами, тонкими білими лініями від срібла, які він більше не додає. Моя — на шкірі, яка ніколи не була моєю і тепер моя. Обидві теплі, без горіння, без темряви, без болю.

Він ворушиться. Відкриває очі. Бачить мене — і кутики його рота ледь помітно піднімаються. Мовчить. Потім:

— Ти прочитала, що написав Еріан.

— Так.

Пауза. Від нього крізь мітку — спокій. Що б там не було у тому підземеллі — це не змінить того, що між ними.

— Все ще хочеш щоб я пішов з тобою?

— Так.

Він встає. Простягає руку долонею вгору. Чекає.

Я беру його руку. Мітка — тепла. Жива.

— Тоді пішли.