Розділ 43. Криваве рішення

Ферраси приходять вранці через Голос Зграї.

Я прокидаюся від відчуття гарчання. Щось котиться крізь стіни академії — хвиля чужої агресії, холодної, скерованої, виплеканої роками, такої, що не з'являється нізвідки. 

А через мітку б'є інше — Каель. Десь у центральному крилі, від нього іде напруга, якої я не відчувала ніколи, він тримається, але я відчуваю, що йому дуже складно.

Я виходжу в коридор, і відпускаю дар сканувати його. Студенти клану Феррасів рухаються по коридорах з точністю, яка не буває спонтанною. Двоє блокують сходи, троє — перехід до засідальної вежі. Рада ізольована і за двадцять хвилин три крила — захоплені. Невже, те що говорив Еріан про війну між кланами — правда? 

Лукас Феррас стоїть у центральному холі. Він не ховається. Вперше за весь час — не ховається за системою, правилами, підробленими скаргами. Просто стоїть і дивиться на мене.

Еріан приходить через десять хвилин.

— Зараз або ніколи, — каже він. Його голос абсолютно спокійний, врівноважений, без зайвого драматизму та тривоги, наче все іде за його сценарієм. 

Він пояснює план: я мушу підкорити молодих вовків Феррасів через емпатію, він візьме контроль над Голосом Зграї через стару магію. Разом ми диктуватимемо умови всім кланам.

— Ти не будеш зброєю, ти будеш тим, хто тримає зброю. — пояснює мені те, в що я вже не вірю, але, через свою легковажність тепер іншого шляху й не бачу. 

Я слухаю і думаю про документ. Якщо документ правдивий — Каель не вибирав. Мітка — магнетизм. Те, що він сказав на балу — не рішення, а рефлекс. Якщо це правда — що я втрачаю, ідучи з Еріаном?

Я дуже боюся. Не перевороту, а боюся дізнатися правду. Якщо він вибрав — я не заслуговую на цей вибір. Бути зброєю — простіше. Зброя не заслуговує і не мусить.

— Добре, — кажу я.

Мітка темніє від брехні і від того, що я щойно вирішила.

Захоплене крило пахне страхом і металом. Молоді вовки Феррасів у стані примусової агресії — очі темніші, рухи різкіші.

Еріан зупиняється. — Зараз.

Я відкриваю дар на повну — і це страшно, прекрасно і отруйно-солодко одночасно. Емпатичний туман розходиться від мене хвилями. Торкається першого вовка — і він заспокоюється. Други, третій, десятий, двадцятий. Вони стоять і дивляться на мене, і їхні очі повертаються до нормального кольору. А я зовсім не стомилась, виявляється, двар не виснажується, він — навпаки, харчується наслідками свого туману і влади. 

Я стою в центрі захопленого крила, і навколо — підкорені вовки, Еріан поруч — і вперше в цьому світі я не жертва. Я — та, від кого відступають.

Дар наповнює мене силою набагато швидше ніж я очікувала.

Потім крізь мітку приходить удар. Каель. Він десь у центральному крилі, і відпустив себе повністю. В бою звір бере верх. І він іде.

Двері в кінці крила відчиняються різко. В проході — він.

Волосся в безладі, в очах майже немає зіниць. Зап'ястя — без пов'язок, усі шрами від срібла і мітка поруч із ними світяться дивним світлом. 

Ми дивимося одне на одного через весь зал.

— Марто. Не роби цього. — кожне слово дається йому з зусиллями. 

Від нього крізь мітку іде страх. Не за себе, за мене.

— Ти прийшов сюди, щоб зупинити зброю, — кажу я. — Чи щоб забрати свій резонатор?

Він не розуміє. Я бачу це в його очах — він справді не розуміє. Його Звір не знає що таке “резонатор” у цьому контексті.

Він прийшов — просто прийшов до мене без зброї і без контролю.

Еріан поруч — і я відчуваю, що він чи не вперше розгублений. Він бачить як Каель стоїть у дверях. І не знає, що з цим робити. 

Потім через Голос Зграї котиться важка хвиля, яка на мить закриває собою все.