Розділ 42. Одержимість Каеля

Каель

Я більше не сплю. Мітка горить постійно, як вугілля під шкірою. Я лежу в темряві вежі і відчуваю де вона.

Спальне крило, друге ліжко. Вона теж не спить — її серцебиття швидше за сонне. Вона думає.

Потім мітка темніє. Причина — брехня подумки. Вона бреше не мені — собі. Але мітка не розрізняє.

Вона бреше мені вже тиждень. Про маленькі речі, і кожного разу мітка темніє і я стою і думаю: вона знає, що я відчуваю. Вона знає, що я знаю. І все одно бреше.

Срібло лежить на тумбочці. Я дивлюся на нього і хочу взяти його і притупити мітку, змусити її мовчати. Отримати годину тиші.

Я не беру і не знаю, чому не беру.

Лейна б сказала: ти знаєш. Але її немає поряд.

***

Вранці Марта йде до Еріана. Я стою в коридорі третього поверху і відчуваю через мітку, як вона спускається сходами і несе в собі напругу.

Я думаю: піти за нею і стати у дверях. Сказати б їй, тільки що? Не ходи до нього? Я не маю права. Вона не моя зграя. Вона — інше. Щось, для чого у Голосі Зграї немає й слова. І навіть попри те, що вона — моя пара — я не можу їй наказувати. 

На лекції з тактики вона сидить у задньому ряду. Між нами — п'ять рядів і повітря, яке несе її запах до мене навіть коли я не хочу. 

Я повертаю голову раз на кілька хвилин — швидко, так що ніхто не помітить. Вона дивиться у вікно — її профіль на тлі сірого світла наче вирізьблений, непорушний, таємничий і сумний. Вона думає про документ.

Я не можу довести.

Після лекції Лукас Феррас перехоплює її в коридорі. Я стою за двадцять метрів. Він говорить — холодним тоном, яким його дядько зачитував аргументи на балу.

Від Марти через мітку — коротка напруга. Потім — контроль.

Я підходжу, коли він іде. Зараз, поки Марта моя пара, Феррас не може заподіяти їй зла, тож я можу поки спостерігати. 

— Що він хотів? — питаю трохи різко.

— Нічого важливого.

Мітка темніє, удар під ребра — тупий, звичний вже.

Я іду повз неї у бік де стоїть Лукас. Він бачить мене і змінює напрямок різко. Від неї через мітку — коротка хвиля чогось теплого і одразу закритого.

Вона ховає від мене все більше. Я даю їй простір. Це правильно, але це вбиває мене.

***

Ніч і вежа. Я виходжу без рішення, а Мітка тягне, як компас. Вона у спальному крилі, не спить — як і я.

Я стою під вікном і дивлюся вгору. Сніг падає. Вона там — за склом, за всім, що вона поставила між нами цього тижня, за вікном, яке виходить в коридор, бо так сплановані тут кімнати студентів, кожна має два вікна, одне — на вулицю, інше — в коридор. 

Вікно відчиняється.

Вона схиляється на підвіконня — верхня половина тіла, руки на рамі. Волосся розпатлане, золоті очі дивляться на мене з теплом і болем.

— Ти стежиш за мною.

— Так.

— Навіщо?

Я шукаю слова, які б пояснили: тому що мітка тягне, звір не заспокоюється, тому що я відчуваю кожну твою брехню і все одно тут. Слів немає.

— Не знаю.

— Каель.

Вперше — без приводу — моє ім'я у темряві, зі склом між нами. У грудях стискається так, що я перестаю дихати. Ось навіщо я тут.

— Що?

— Нічого. Просто... іди спати.

— Ти теж.

Вона повільно закриває вікно. В останню секунду — дивиться на мене. Потім скло закривається.

Я стою ще хвилину. Через мітку відчуваю: вона стоїть з іншого боку вікна.

***

У вежі я сиджу на ліжку і дивлюся на срібло.

Я знаю що документ хибний. Теорія резонатора — пропаганда Феррасів, вигадана сто п'ятдесят років тому. Я вчив це на другому курсі — магічна теорія, розділ про хибні доктрини.

Але я не сказав їй цього. Я сказав “просто знаю” — і це була правда, хоч не та правда, яка потрібна.

Чому? Тому що я хотів, щоб вона повірила мені. Хотів щоб вона сказала: я вірю тобі. Не доказам — тобі. І коли вона сказала “це недостатньо” — я не зміг дати більше.

Лейна б сказала: ти ідіот. Скажи їй правду. Всю і зараз.

Я знімаю пов'язки. Ліву руку розмотую повільно. Праву — теж. Шрами під пов'язками старі і нові. Мітка поруч із ними, темні лінії завитків і кігтів, тепла, живіша за все інше на цій шкірі.

Я кладу пов'язки на стіл. Мітка спалахує — без срібла вона гарячіша, гостріша. Я відчуваю де вона — серцебиття повільніше, вона нарешті засинає.

Я сиджу в темряві без пов'язок, без срібла, без нічого між мною і міткою — і відчуваю як вона засинає.

Це — найстрашніше, що я зробив за чотири роки. Я просто сиджу і відчуваю. І це не вбиває мене.

Вранці встаю. Дивлюся на срібло на столі. Виходжу з вежі.