Розділ 41. Таємниця тіла

Документ лежить на підлозі, де я його впустила. Я дивлюся на нього і не можу підняти.

Сідаю спиною до стіни, коліна до грудей. Кімната порожня, Зоя десь в бібліотеці.

Якщо документ правдивий — я нічого не втрачаю, ідучи з Еріаном. Бо нічого не було. Був магнетизм, залежність і артефакт, що робив свою роботу.

Якщо неправда — я руйную єдине справжнє, що у мене є. А я не можу відрізнити, як і зрозуміти, мене так тягне до Каеля через Мітку, чи він справді істинний мій, а я — його?

***

Еріан сидить за столом, коли я заходжу.

Я кладу документ між нами.

— Ти давно про це знав?

— Я знав про теорію. — Він не відводить погляду. — Я не був впевнений, що вона застосовна до тебе.

— Але ти думав, що так.

— Я думав, що є значна ймовірність.

Я розгортаю дар прямо на нього. І не відчуваю жодного шару брехні. Він вірить у цей документ. Щира людина з хибним переконанням — не злочинець. Але наслідки однакові, або ж може навіть гірші. 

— Де ти знайшов його?

— В архіві Феррасів три роки тому. Вони зберігали його як доказ, що мітка пари між різними расами — міф. Тоді я думав, що це пропагандистський документ для дискредитації міжрасових зв'язків. — Пауза. — Але я перевірив джерела. Вони виглядали переконливо.

— Пропаганда повинна бути переконливою, — кажу я. — Інакше вона не працює.

Я беру документ зі столу і йду до дверей.

— Марто. — Тихо каже він. — Я не хочу, щоб ти страждала через хибні надії.

І це дивно. Я відчуваю за допомогою дару, що він щирий зараз. І він справді думає, що захищає мене. Двісті років — і він досі вірить, що правда, навіть болюча, краща за обман. І саме тому він небезпечний.

— Якщо це хибні надії, — кажу я, не обертаючись, — тоді чому мітка темніє, коли я брешу? Артефакт не розрізняє правду і брехню. Артефакт — механіка.

Тепер, в тиші, що запала між нами, мій дар відчуває, що він не має відповіді.

Я виходжу.

***

Каель сидить на підлозі своєї кімнати, коли я приходжу до нього. Не на ліжку, не на стільці — на підлозі, спиною до стіни. Як я сиділа тієї ночі, коли він розповідав про Лейну. Він зробив це свідомо.

Документ стирчить із моєї кишені. Він читає заголовок. Його обличчя не змінюється. Але мітка на його зап'ясті спалахує.

— Де ти це взяла?

— Еріан дав.

— Сідай.

Я сідаю навпроти нього, на підлозі. Між нами — крок. Камін тріщить нервовими спалахами осяваючи кімнату.

— Марто, подивися на мене.

Я дивлюся. В його очах щось, чого я ніколи раніше не бачила — він не ховається. Він дивиться на мене і відкритий. Весь.

Він нахиляється — повільно, так повільно. Зупиняється за  дюйм, не торкаючись. Чекає.

Я закриваю відстань сама.

Наш поцілунок — не ніжний. Він гострий, темний, з усім що ми обоє тримали закритим. Його руки піднімаються і лягають на моє обличчя. Він тримає моє обличчя і цілує так, ніби вчиться. Ніби він забув як — або знав і забув за роки срібла і провини.

Потім вже не вчиться.

Я відступаю. Він відпускає — одразу, без опору. Дивиться на мене. Мітка між нами пульсує.

— Документ — неправда, — каже він нарешті. Голос хрипкий.

— Ти так кажеш, бо хочеш, щоб так було?

— Марто. — Він встає, іде до вікна. Обертається. — Ти відчуваєш те, що я відчуваю через мітку.

— Я можу помилятися в читанні. — Я ковтаю. — Ліс, коридор, лекція. Я вже помилялася — і мало не загинула.

— Не в цьому справа.

— Звідки ти знаєш, що документ неправда?

Довга пауза. І я відчуваю, що він знає — тілом, звіром, тією частиною себе, яка лягла поруч зі мною в підземеллі. Але не може перекласти це у слова.

— Я знаю, — каже він нарешті. — Просто знаю.

— Цього недостатньо.

Він мовчки йде до дверей, зупиняється.

— Я не буду тебе переконувати. Ти або повіриш або ні. Я не можу дати тобі доказ, який ти приймеш, бо доказ — це те, що я відчуваю. А ти не довіряєш тому, що відчуваєш.

Двері зачиняються. Я лягаю на ліжко і дивлюся у стелю і з присмаком деревного диму на губах.

У людському світі я б зателефонувала подрузі і сказала: “Я поцілувала людину і не знаю, чи це справжнє”. І хтось би сказав: “Ти ідіотка, звичайно це справжнє”.

Нікого немає. Але є мітка і те, що я відчула.