Розділ 40. Лялькар

Я почала з дрібниці.

Коридор другого поверху, ранок, холод і тьмяне світло від кристалів у стінах. Студент-бета — рудоволосий, широкоплечий. Я бачила його раніше — в компанії Лукаса, завжди, по-підлабузницьки на крок позаду. Він стоїть біля колони і дивиться на Дарека.

Дарек несе стос книг — занадто великий для нього, він ледве бачить поверх палітурок, хода нервова, яка каже: я знаю, що на мене дивляться, і я намагаюся бути невидимим. Бета бачить його.

Я розгортаю дар ненавмисно — і від бети іде холод. Розрахований, спокійний намір, схоже, він вибирає момент.

Я проходжу повз. І без рішення — штовхаю в нього хвилю легкої нудьги. Ту, від якої погляд зісковзує і розпадається на шматки. Судчи по його погляду, Еріан таки добре мене навчив. 

Бета моргає і відводить погляд від Дарека. Дарек проходить повз, не здогадуючись, що щойно сталося. 

Я зупиняюся за рогом. Дихаю, Мітка на зап'ясті пульсує. Каель десь у вежі, сподіваюсь далеко і не відчув, що я розгортаю дар.

Дарек у безпеці, бета на мить про нього забув, ніхто не постраждав. 

Я стою за рогом і радію, що це спрацювало. І зовсім не важко було. 

***

Через два дні — я перевіряю навичку теж свідомо. Двоє студентів з клану Феррасів стоять у переході між крилами. Від одного віє холодним задоволенням від плану, що складається. Від іншого — аж смердить нетерпінням. Виявляється, в них є план проти Зої! мій дар з навчанням та появою Мітки прогресує так, що я вже читаю не лише почуття і емоції, але й навіть, хоч і туманно, деякі думки. 

Я підходжу ближче, ніби випадково і зупиняюся за колоною. Штовхаю страх — холодний подих на потилицю, щоб тіло відреагувало раніше за думку. Чи безпечно тут? Чи правильний момент? — такі думки я навіюю їм. 

Перший студент завмирає і озирається, другий синхронно за ним теж. Холодне задоволення від плану розмивається, вони швидко йдуть, озираючись, наче за ними зараз поженеться звір.

Я стою за колоною і відчуваю, як піднімається зсередини густо, як мед, темне задоволення від контролю.

Я захистила Зою. Ніхто про це не дізнається, і знову ніхто не постраждав, а  мені навіть подобається.

Я відчуваю це задоволення — і одразу, як удар — огиду від себе. Еріан казав, що це зброя. Але зброя не повинна приносити задоволення. Чи… повинна?

***

Наступні три дні ми з Каелем ночуємо в своїх кімнатах. Негласна, усна домовленість пролягла між нами з моменту, коли він розповів мені про Лейну, і ми обоє її виконуємо, хоч по ночах мітка палає вогнем, бажаючи, щоб пара була поруч. 

Ми стикаємося в коридорі після обіду і він дивиться не на мене, а крізь мене. На коридор, який тихіший, ніж мав би бути.

— Що відбувається? — питає він голосом, який стає небезпечнішим, коли стає тихішим.

— Нічого.

Мітка на моєму зап'ясті темніє. Він відчуває — я бачу, як його погляд опускається до мого рукава. Він не піднімає рукав. Просто дивиться. 

— Марто.

Моє ім'я в його голосі — низьке, без обертонів.

— Я нічого не приховую. — кажу занадто швидко. 

Мітка темніє знову, вдруге за хвилину. Він іде — не питаючи, не вимагаючи пояснень, наче дає мені простір навіть зараз.

Це гірше, ніж якби він злився.

***

Еріан чекає на мене ввечері. Свічки горять, його карти розкладені на столі.

— Ти прогресуєш, — каже він.

— Я не впевнена, чи це добре. — відповідаю стомлено. 

— Ні? — Він дивиться на мене уважно. — Ти захищаєш тих, хто слабший. Ти зупиняєш агресію до того, як вона стає насильством. Це — добре.

— Я роблю це без їхнього відома або згоди. — кажу, навіть не питаючи, звідки Еріан знає. 

— Це захист. — Він говорить це так само, як дихає. Я відчуваю крізь дар: він вірить у те, що каже. Щира людина з хибним розрахунком небезпечніша за брехуна. Бо брехуна можна викрити, а щиру людину — тільки переконати. Еріану двісті років, навряд чи його переконання можна змінити. 

— А якщо мій намір зміниться? — питаю я.

Перша пауза за весь урок. Він не очікував цього питання.

— Тоді ти зупинишся, — каже він нарешті. — Ти поки що відчуваєш різницю.

Поки що.

Я встаю. Іду до дверей. Зупиняюся.

— Ти знаєш, що мітка темніє, коли я брешу. Він відчуває кожну брехню.

— Так, — каже Еріан. — Я знаю.

— І тебе це не турбує.

— Мене турбує інше. Те, що ти питаєш про нього частіше, ніж про план.

Я виходжу. Двері зачиняються за мною — дерево скрегоче по каменю.

Еріан пропонує мені функцію. Каель не каже нічого — він просто чекає. Я не заслуговую на те, що він пропонує. Бо те, що він пропонує — це довіра. А я стою в коридорі з темною міткою і думками про зброю.