Розділ 36.1 Він не повинен бути один

Кіра підходить до мене. Я не чую, як — просто раптом вона поруч, невисока, міцна, демонструючи і не байдужість, і не співчуття одночасно. Вона дивиться на моє зап'ястя, на лінії, що пульсують. Мовчить три секунди.

— Іди, — каже вона нарешті. Тихо, тільки для мене. — Він не повинен бути зараз один.

Я хочу запитати, чому вона каже це мені, а не комусь із його зграї, не бетам, не альфам, не тим, хто знає його десятки років? Чому мені — вампірці, яка три тижні тому стояла в їдальні без місця?

Але я так і не питаю, бо відповідь — на моєму зап'ясті.

Я виходжу із залу. Коридор — порожній, кам'яний, із факелами, що потріскують. Мітка тягне як нитка, прив'язана до серця. Я знаю, куди він пішов. Я знаю і це нове знання лякає мене більше, ніж будь-що у Кроувейні до цього.

Я не йду за ним. Він не хоче мене зараз — я відчуваю це через мітку так само чітко, як відчуваю напрямок. Він хоче бути один, він хоче тишу. Він хоче срібло.

Я стою в коридорі і дивлюся на своє зап'ястя. Лінії не зникають. Вони темніють — повільно, ніби чорнило проступає крізь шкіру.

“Незворотне.”

Спочатку він стиснув мою руку, потім сказав ті три слова. Тепер — мітка. З кожним кроком ми все ближче і ближче. І кожен новий крок — без можливості повернутися.

Він не хотів жодного з цих кроків. Звір кожного разу вирішував за нього. А я? Хто вирішує за мене?

***

Зоя знаходить мене через десять хвилин. Або я знаходжу Зою — я йду коридором без напрямку, мітка тягне ліворуч, я свідомо йду праворуч, і натикаюся на Зою біля сходів до бібліотеки. Вона стоїть, руки схрещені, обличчя — те зібране, що я вже знаю: вона порахувала все і не знайшла доброго варіанту.

— Покажи, — каже вона.

Я витягую руку. Вона бере моє зап'ястя — обережно, двома пальцями, ніби мітка може обпекти. Дивиться і мовчить довше, ніж я звикла — Зоя ніколи не мовчить довго.

— Вовча мітка, — каже вона нарешті. — На вампірці.

— Так.

— Це вважалось неможливим. — Вона відпускає моє зап'ястя. Дивиться на мене — уважно і абсолютно серйозно, без сарказму і без того захисного цинізму, за яким вона ховає все, що відчуває. — За Кровним Кодексом це — або помилка, або прокляття. Немає третього варіанту.

— Який варіант гірший?

— Обидва однаково погані. — Вона складає руки. — Помилка означає, що мітку можна зняти. Прокляття означає, що мітка знищить вас обох. Ніхто не скаже тобі “вітаю, ви справжня пара”, бо ніхто не вірить, що вампір може бути парою вовка.

Я дивлюся на неї. — А ти?

— Я думаю, що Кровний Кодекс писали вовки, які ніколи не бачили нічого, крім вовків. — Вона дивиться на мою мітку. — Але це не має значення. Має значення те, що скажуть Рада, Совейн і Феррас. І те, що скажуть вони — тебе однозначно не втішить.

Що ж, вона права. Бал — скандал. Мітка — катастрофа. Те, що між нами, — не просто заборонене, воно неможливе. За визначенням, за Кодексом, за трьома сотнями років ненависті.

— Зоє.

— Що?

— Він пішов. Після того як мітка з'явилася — він пішов.

Вона дивиться на мене. — Звісно пішов.

— Чому “звісно”?

— Тому що він Каель Рейвенгард. — Вона каже це рівно, але м'якше, ніж я очікувала. — Він роками тримає контроль і роками вирішує сам, що відчувати і коли. І щойно його тіло зробило щось без його дозволу — знову. При всіх. На його зап'ясті і назавжди. — Пауза. — Ти здивована, що він пішов?

Ні, насправді я не здивована. Але від цього не легше. Ні, воно не болить, а тягне. Мітка на зап'ясті пульсує і я відчуваю через неї, далеко, приглушено: він зупинився. Він десь у підземних коридорах. Він нерухомий, ніби він намагається не існувати.

— Іди, — каже Зоя. — Але не зараз. Дай йому годину.

— Кіра сказала інше.

— Кіра — альфа. Вона думає, що присутність лікує. — Зоя дивиться на мене. — Ти — не альфа. Ти — та, від кого він тікає. Дай йому годину. Потім — іди.

Я запам'ятовую. Година. Потім іти.