Розділ 33.3

Каель Рейвенгард, спадкоємець найстарішої альфа-лінії, який декілька годин тому визнав мене парою перед усім залом, — ревнує до Еріана, який стояв у коридорі і дивився на двері.

Він зробив те, що зробив, через звіра, через контроль, що тріснув. Не через і не заради мене. Не тому що я — це я.

Але ж при цьому я відчуваю. Я відчуваю це від нього — гостре, темне, гаряче, яке він ховає за стіною і за вікном і за мовчанням. І я можу помилятися після того як прочитала його байдужість замість страху, я знаю, що можу. Але це — не байдужість. Це я впізнаю.

Ми обоє дивимося у різні боки — я в зошит, він у вікно — і між нами повітря, густе від того, що ми обоє знаємо і обоє мовчимо.

Я вдягаю форму до сніданку.

Сніданок — окрема історія. Ми йдемо до Залу Зграї поруч, не торкаючись, не розмовляючи, і коридори Кроувейна буквально розступаються перед нами. Студенти відходять до стін не з ненавистю, не з повагою. З чимось складнішим. Вони дивляться на нас — на нього і на мене, поруч, як пару — і їхні обличчя виражають те, що я відчуваю крізь дар: непевність. Вони не знають, як тепер. Правила змінилися і ніхто не встиг написати нові.

Омеги відступають з дороги. Не тому що я вампірка, а тому що я його. Це слово — “його” — лежить у повітрі, як камінь у черевику. Я відчуваю його щоразу, коли хтось дивиться на мене і потім переводить погляд на нього — і відступає.

У їдальні він сідає на своє місце — перший стіл, ближче до вогнища. Я зупиняюся. Мій стіл — третій, біля вікна, де холодніше. Або — був мій. Тепер я не знаю де мій.

Він не обертається, але вказує рукою на стілець поряд.

Я сідаю.

Після сніданку я повертаюся до спільної кімнати — він пішов на якесь засідання, академія гуде від новин, я хочу п'ять хвилин тиші — і бачу на порозі складений конверт  темної, щільної тканини. Я піднімаю — і розгортаю — там нова накидка до форми. Чорна, як і стара, але з нашивкою. Ліворуч, на грудях, де в усіх — знак факультету, а ще вовк у профіль. Темні нитки на темному тлі — ледь видно, треба придивитися. Тонка робота. Старий знак — той, що я бачила на стінах вежі, на різьбленні ліжка, на срібному пруті. Рейвенгард.

Я розглядаю нашивку в руках. П'ять хвилин. Не омега і не гість; не “виняток” і не “помилка договору”. Тепер я частина клану Рейвенгард. Його лінія, його захист вшиті у тканину. Він не залишив записки і не пояснив. Просто поклав і пішов.

Я тримаю тканину і не можу зрозуміти що відчуваю. Не вдячність, а дещо глибше, тісніше. У людському світі я б зателефонувала подрузі і сказала: “Він залишив мені подарунок і не визнає, що це подарунок”. У мене є Зоя. Я можу це зробити без телефона, якого тут не існує, тому я йду до Зої.

Вона сидить у коридорі біля бібліотеки — ніби знала, що я прийду. А може, й справді знала. Вона дивиться на нашивку в моїх руках. Мовчить три секунди.

— Ти розумієш, що це означає?

— Що він захищає мене.

— Він маркує тебе! — Вона дивиться на мене уважно, без сарказму, що для неї рідкість. — У вовків це суттєва різниця.

— І яка різниця?

— Захист — це обов'язок. Маркування — це власність. — Вона складає руки. — Він не думав про різницю, коли клав нашивку. Але його звір думав.