Розділ 33.2

Еге ж, просто стояв. Біля наших дверей о п'ятій ранку. Я знаю, що він робить, він маркує все своєю присутністю. Він каже: я тут, я бачу, я чекаю.

Він чекатиме довго. Я йду далі. Не обертаюся. Руки стиснуті вздовж тіла — не в кулаки, але близько. Щелепи стиснуті так, що зуби болять. Під пов'язкою на лівому зап'ясті — свіжо пульсує опік від срібла.

Мені треба зробити ще одну річ до того, як вона прокинеться. Я повертаюся до кімнати через бічний хід — не через коридор, де стояв Еріан.

Вона ще спить — дихання рівне, тіло нерухоме, пальці розслаблені. Я відкриваю скриню біля каміна. Тканина — чорна, щільна, складена. Нова форма. Я замовив її три дні тому — ще до балу, ще до всього. Замовив, коли зрозумів, що зроблю те, що зробив. Або — коли звір зрозумів. Або — коли я перестав бачити різницю.

Ліворуч, на грудях — нашивка. Вовк у профіль — темні нитки на темному тлі. Старий знак, мій знак. Герб Рейвенгардів.

Я кладу форму на поріг, не на ліжко, щоб вона знайшла, коли вийде. Це мало б виглядати як протокол, формальність, як те, що роблять для всіх пар альфа-лінії. Не як те, що я сидів у майстерні Кроувейна і вибирав нитки для нашивки, і мої руки тремтіли, і майстриня дивилася на мене з тим виразом, який означає “я все розумію і нікому не скажу”.

Я кладу форму і знову виходжу. До того як вона прокинеться і до того як доведеться дивитися їй в очі і робити вигляд, що нашивка — нічого не значить.

***

Вранці він виходить до сходу сонця.

Я чую як двері тихо, обережно зачиняються. Так, ніби він намагається не розбудити мене, і ця обережність дивно зігріває. Я лежу з закритими очима і слухаю його кроки вниз сходами, все далі, поки не зникають. Тоді відкриваю очі.

Кімната без нього — порожніша, ніби хтось забрав половину кисню. Я сідаю. Він не лягав. Стілець біля вікна — зсунутий на сантиметр від стіни, єдиний слід того, що він тут був.

Я встаю і вмиваюся — холодна вода з кам'яного умивальника, крижана, від неї шкіра горить.

Золоті очі, Темне волосся. Покусана губа. Я виглядаю як людина, яка не спала. І раптом бачу форму просто на порозі. Червоно-чорну, малого розміру, і звісно, розумію, для кого вона. Але одягти не наважуюсь, тільки підіймаю і обережно розвішую на спинці стільця.

Він повертається через годину. Я вже сиджу на ліжку. Він входить і зупиняється на секунду, дивлячись на те, як я сиджу — коліна до грудей, олівець у пальцях, волосся зібране в хвіст, який я зав'язала шнурком від туфлі, бо гумки немає.

Він нічого не каже, але стоїть трохи жорсткіше, ніж зазвичай. Плечі — ті самі рівні лінії, але напружені по-іншому. Не та напруга, що від Ради, не та, що від загрози. Інша. Руки — стиснуті на рівні стегон, не в кулаки, але близько. Він дивиться повз мене — у стіну за моєю спиною.

Він бачив Еріана. Я розумію це не через слова — через тіло, як від нього крізь повітря іде потік, що я вже відчувала у їдальні, коли він встав і пішов до столу Феррасів.

— Ти бачив його поряд, — стверджувально кажу я.

Він не одразу відповідає. Іде до вікна так, як і вночі, ніби вікно — єдине місце в кімнаті, де він може стояти, не дивлячись на мене.

— Він стояв у коридорі і дивився на наші двері.

Наші. Він каже “наші”, і я чую це, і у мені всередині затягуюється тугий вузол.

— І?

— І нічого. — Пауза. — Просто стояв.

Але “нічого” — це не те, що я відчуваю від нього. Від нього — те гостре темне, ближче до поверхні, ніж зазвичай. Не контрольоване так щільно. Ніби воно просочується крізь щілини, як дим крізь нещільні двері.

Він ревнує.