Розділ 19.1 Вісімнадцять спроб

Еріан розповідає інакше, ніж я очікувала. Не з початку чи з “одного разу давно, у підземеллі рівня Нуль”. Він починає з кінця — з мене. 

— Вісімнадцять спроб, — каже він, тримаючи чашку обома руками, ніби гріє пальці. — Вісімнадцять тіл. Вісімнадцять душ, які не прижилися. Одні — відторгали тіло протягом хвилин. Інші — трималися днями, навіть тижнями, а потім згасали. Як свічка, яку поставили у протяг.

— Чому?

— Несумісність. — Він говорить це слово так, ніби воно просте. Технічне. — Тіло створене з одного набору параметрів. Душа приходить з іншого. Якщо різниця занадто велика — відторгнення. Якщо занадто мала — душа розчиняється у тілі і перестає бути собою.

— А я?

— Ти — між. Достатньо різна, щоб залишитися собою. Достатньо сумісна, щоб вижити. — Пауза. — Ти померла у правильний момент. Тіло було готове, ти підійшла.

— Це все?

— Це все що тобі потрібно знати зараз.

— Тепер — про твій дар, — каже він, ніби попередня тема закрита. Для нього — закрита. Для мене — ні, але я мовчу.

Він нахиляється вперед. Пальці — зчеплені на столі, голос — трохи тихіший. Я відчуваю крізь дар: він говорить серйозно, попереджуючи.

— Ти можеш помилятися.

Я дивлюся на нього.

— Ти читаєш емоції. Не думки. Ти відчуваєш “що” — але не завжди “чому”. — Він робить паузу. Довшу, ніж зазвичай. — І ти інтерпретуєш через людський досвід. Ти була людиною двадцять два роки. Ти знаєш, як працюють людські емоції. Злість виглядає, як злість. Страх — як страх. Байдужість — як байдужість.

— А тут?

— А тут — вовки. — Він дивиться мені в очі. — Їхній звір — це не метафора, це другий шар, і другий голос, який постійно говорить поверх людського. Ці два голоси не завжди кажуть одне й те саме.

Я згадую Каеля. Про те, що відчула від нього на першій лекції — щільна контрольована агресія. Я вирішила тоді: злість. Він злий на мене. Він ненавидить мене. Це логічно — вампірка в академії вовків, він має причину ненавидіти.

— Те, що ти читаєш як злість, — каже Еріан, ніби бачить мої думки, хоча не може, він не емпат, він просто живе двісті років і навчився читати обличчя, — може бути страхом. Звір реагує на загрозу агресією. Людина під ним може відчувати зовсім інше — але ти зчитуєш верхній шар. Звіриний. І вирішуєш, що це — все.

— Те, що ти читаєш як байдужість, — продовжує він тихіше, — може бути чимось протилежним. Вовк, який тримає контроль, виглядає байдужим. Це не байдужість. Це величезне, постійне зусилля не відчувати того, що він відчуває.

Я дивлюся на свої руки і думаю про коридор — про те, як Каель сидів на підвіконні, не дивився, не повернув голову. Я прочитала це як байдужість. 

— Ти думаєш про конкретну людину, — каже Еріан.

Я піднімаю погляд. Він дивиться на мене — і в його сірих очах немає тепла, немає осуду, немає нічого, крім тієї самої холодної цікавості. Він бачить, куди пішла моя думка. Він не коментує, поки просто чекає.

— Дар дає тобі сировину, — каже він нарешті. — Пам'ятай це.

***

Порожній коридор третього поверху. Синювате світло від кристалів у стінах. Холод — після кімнати Еріана особливо помітний, ніби хтось вилив відро крижаної води на шкіру.

Еріан стоїть поруч. Руки за спиною, постава рівна. Він дивиться на коридор, як мисливець дивиться на стежку — спокійно, терпляче.

— Прочитай першого, хто пройде, — каже він. — Не як фон, а що він відчуває — зараз, у цю секунду.

Ми чекаємо хвилину, дві. Потім чуємл кроки. Омега, перший курс — я впізнаю його, він сидить через два ряди від мене на лекціях. Невисокий, русявий, з книгами під пахвою — три штуки, товстих, з потертими обкладинками. Він іде швидко, дивиться під ноги.

Я розгортаю дар активно, як Еріан навчив. Пірнаю.

Перший шар — страх. Тихий, фоновий, такий, що він, мабуть, уже не помічає. Страх як стан, а не як реакція. Він боїться цього коридору, цієї академії, кожного повороту, де може чекати хтось зі старших курсів.

Глибше — втома, що буває від постійної напруги: коли тіло працює, але усередині давно хоче зупинитися.

І під цим тихе, тверде, як камінець на дні, рішення. Не зараз вирішив — може, вчора, може, сьогодні вранці. Але вирішив — і це рішення дає йому якір. 

— Він щось вирішив, — кажу я тихо, коли омега зникає за рогом.

— Що саме?

— Не знаю. Але він вирішив, і це заспокоїло його.

Еріан повільно киває. 

— Добре. Ти побачила рішення. Але ти не знаєш, що він вирішив. Може, він вирішив попросити про переведення до іншої академії. Може — стати краще на тренуваннях. Може — вбити когось, хто його принижує.

Я дивлюся на нього.

— Ти не знаєш, — повторює він. — Дар дає тобі сировину. Не переклад.

— Ти вже казав це.

— Скажу ще раз. Поки не запам'ятаєш тілом, а не розумом. — Він дивиться на мене — і в його голосі змінюються нотки.