Розділ 13. Не скажу

Він дивиться на мене. Я дивлюся на його зап'ястя — на свіжий опік, на старі лінії під ним. Моя рука рухається раніше, ніж я вирішую. Не до плеча, не до обличчя — до зап'ястя. Пальці торкаються шкіри поруч із опіком, не на ньому, і я не знаю навіщо. Рефлекс, людський, безглуздий, непотрібний тут рефлекс — торкнутися того місця, де болить.

Він завмирає.

Не відсмикується — і це дивніше, ніж якби відсмикнувся. Просто стоїть і дивиться на мою руку на своєму зап'ясті з виразом людини, якій показали щось, чого вона не розуміє і не знає, як класифікувати.

Мій дар відкривається без дозволу — крізь дотик сильніше, ніж крізь повітря. Я відчуваю його напряму: стіна, яку він щойно збудував, тримається, але під нею — там де я торкаюся — щось іде тріщинами. Не руйнується, але там тріщина, тонка, як волосина у склі.

Я прибираю руку. Він не відсмикнувся першим.

Він дивиться на своє зап'ястя ще секунду — там де мої пальці були. Потім ховає срібний прут у мішечок. Іде по коридору, не озираючись.

Я стою і дивлюся йому в спину. Широкі плечі, рівна хода. Ні тіні невпевненості, ніби нічого не сталося. Ніби він не стояв тут хвилину тому з розпеченим сріблом на шкірі і болем, який живе в ньому чотири роки.

Його кроки стихають. 

За рогом я зупиняюся. Притуляюся спиною до стіни — камінь холодний крізь тканину форми, і я відчуваю кожен виступ, кожну нерівність. Закриваю очі. Дихаю.

У людському світі це називається самоушкодженням. Я знаю це слово, знаю його вагу, знаю протоколи — три семестри психології як факультативу, бо я думала, може, стану психологом, перш ніж вирішила, що не витримаю чужого болю щодня. Іронія.

Але я не в людському світі. Тут він — спадкоємець найстарішої альфа-лінії. Тут він — найсильніший альфа свого покоління і — людина, яку бояться всі, і яка не має права бути слабкою, бо слабкість альфи — це загроза для всієї зграї.

Тут ніхто не запитає. Тут ніхто не помітить, бо ніхто не наважується дивитися на його зап'ястя окрім мене. Випадково. У підземному коридорі о другій ночі.

Я відкриваю очі. Я думаю: він ріже себе не з імпульсу. Це ритуал. Регулярний, контрольований, із конкретною метою, яку я поки що не розумію. Шрами — рівні. Опіки — акуратні. Він не карає себе хаотично. Він робить це — методично, свідомо, як вправу.

Я не повинна думати про це. Він мені ніхто. Він — вовк, який двічі погрожував мені смертю і один раз — кліткою. Він — хижак, який дивиться на мене з байдужістю, яка гірша за ненависть. Він — загроза. Не моя справа.

Але. Крапка. Думка обривається. “Але” — і порожнеча за ним, у яку я не хочу заглядати.

Я відштовхуюся від стіни. Іду до своєї кімнати, не озираючись.

***

Наступного ранку я знаходжу Зою в їдальні — вона сидить на своєму звичайному місці, біля вікна, де протяг і холодно, з тарілкою чогось сірого і зошитом, у який вона записує інформацію дрібним почерком. Я сідаю навпроти — уже не стоячи, не біля виходу. За шість днів я заробила право на місце. 

— Зоя.

Вона піднімає погляд. Олівець завмирає.

— Що?

Я обережно підбираю слова, як ходиш по льоду, коли не знаєш, де тонко.

— Срібло і вовки. Теоретично. Якщо альфа використовує срібло на собі — що це означає?

Вона довго і оцінювально дивиться на мене. Олівець повертається на стіл — повільно, ніби вона відкладає не олівець, а рішення.

— Де ти це бачила?

— Просто чула. Теоретично.

Вона не вірить. Я бачу це по тому, як її очі звужуються — на мить, ледь помітно. Зоя Дорнак не дурна. Зоя Дорнак виросла в клані, де виживають ті, хто розуміє систему, і вона розуміє систему Кроувейна краще за більшість.

Але вона відповідає. Бо ми — союзниці. А дурна мертва вампірка їй не потрібна.

— Срібло блокує Голос Зграї. — Голос тихий, ніби стіни можуть слухати. У Кроувейні, може, і можуть. — Тимчасово. На кілька хвилин, може довше, залежить від дози. Якщо альфа занадто сильний — він чує всіх. Постійно. Кожну емоцію, страх, злість. Уяви, що ти стоїш у натовпі, і кожен кричить тобі в обидва вуха одночасно. Завжди.

Я не мушу уявляти. Мій дар працює так само.

— Срібло дає тишу, — продовжує Зоя. — На кілька хвилин — тільки ти. Без зграї, голосів і тягаря.

— Хто це робить?

— Ніхто в здоровому глузді. — Пауза. Вона бере олівець, крутить його між пальцями — нервова звичка, яку я помічаю вперше. — Або той, хто не може витримати постійний шум і не має іншого способу змусити його замовкнути.

Тиша між нами. Їдальня шумить — звук тарілок, голоси, сміх десь біля вогнища, де сидять альфи. Нормальний ранок. Нормальний шум.

— Зоя.

— Ні.

— Я не…

— Ні, — повторює вона. Дивиться мені в очі. — Я не знаю, де ти це “теоретично” чула. Я не хочу знати. І ти не будеш нікому розповідати. Деякі речі в Кроувейні існують тільки тому, що про них мовчать. Зрозуміла?