Розділ 10. Еріан

Він запалив ароматичну свічку перед тим, як я увійшла. Щоб я відчула щось знайоме в незнайомому місці. Я оцінила маніпуляцію і все одно сіла.

Кімната Еріана Велласа — єдина тепла кімната, яку я бачила в Кроувейні. Невелика, з низькою стелею, з каменем, від якого тут чомусь не тягне холодом, а тепло тримається. Свічки — три, на різних поверхнях — дають жовтувате, людське світло. Звичайні воскові свічки. Запах — віск, старий папір, щось трав'яне, може лаванда, може щось, чого я не впізнаю. Книги скрізь — на полицях, на столі, на підвіконні, одна розкрита на підлозі біля крісла, ніби він читав і відклав, не закриваючи.

На столі — чашка чаю для мене. Його чашка стоїть ліворуч, напівпорожня, із залишком чогось темного на стінках.

Він сидить у кріслі і дивиться на мене, посміхаючись і без тиску. Сірі очі — майже безбарвні у світлі свічок — думають незалежно від виразу обличчя.

Я стою у дверях в мокрій формі. Запах хвої і снігу на мені — і ледь помітно, ще — деревний дим.

— Сідай, — каже він. Голос і тон в нього — ніби він говорить мовою, яку вивчив дуже давно і з тих пір не оновлював. — Чай гарячий. Ти виглядаєш так, ніби потребуєш чогось гарячого.

Я беру чашку. Пальці обхоплюють кераміку — тепло проходить крізь шкіру, і я ненавиджу те, як моє тіло реагує на цю дрібницю. Мимовільне, тваринне, безумовне розслаблення. Три дні без чогось теплого і нормального — і ось одна чашка чаю, і мої плечі опускаються самі собою.

Він це бачить. Думаю, він навіть на це розраховував, наче знає мою вразливу точку і б'є по ній. Свічки — для запаху, який нагадує людський світ, чай — для не-мого тіла, яке пам'ятає тепло. Кімната — для ілюзії, що десь є місце без загрози.

— Ти не знаєш, хто ти є, — каже він без вступу. Без запитань як справи, без коментарів про полювання, без дрібниць. Прямо до суті. — Я можу показати.

— Навіщо?

— Тому що ти — найцікавіше, що траплялося з моєю расою за двісті років.

Я тримаю чашку обома руками і дивлюся на нього.

Еріан Веллас виглядає років на сорок, але я якимось шостим чуттям відчуваю, що це ілюзія. Його обличчя рівне, без зморшок, але це не молодість в класичному людському розумінні. Ніби час торкнувся його і вирішив не залишати слідів, але залишив щось інше: таку глибину в очах, яка буває тільки у тих, хто бачив занадто багато і давно перестав дивуватися. Сірі очі — майже безбарвні у світлі свічок, — і в них думка живе окремо від виразу обличчя. Він може посміхатися і думати про щось зовсім інше, і ці два процеси ніколи не перетинаються.

Волосся попелясто-сиве — не від старості, від природи, або від чогось, що сталося колись і змінило колір назавжди. Одяг темний, простий, без прикрас — але пошитий так, що одразу видно: це не бідність і не аскетизм, а вибір людини, яка давно не має потреби нікому нічого доводити зовнішністю.

Він сидить у кріслі так, як сидять люди, що звикли чекати. Не розслаблено — а з тією особливою нерухомістю, яка буває у хижаків у стані спокою: все тіло готове, але жоден м'яз не видає цієї готовності.

Серед вовків академії він виглядає як предмет з іншого матеріалу, випадково поставлений поруч з залізом і каменем. Не слабший — просто інший. Старіший, ніж все навколо, і при цьому — дивно тихий. Від нього не іде та постійна фонова агресія, яка є у всіх тут. Від нього іде розрахунок, холодний і прозорий, як зимове повітря крізь щілину у вікні.

І ще — голод. На щось, для чого я ще не знаю слова. Еріан Веллас не ховає свій розрахунок щодо мене. Він тримає його на поверхні, як візитну картку.

— Що я таке? — питаю.

Він нахиляється вперед. Свічка між нами кидає тінь на його обличчя — половина в теплі, половина в темряві.

— Штучна посудина створена для вселення сильної душі. Твоє тіло — результат ста років досліджень. Ти — перший успішний зразок.

Я ставлю чашку на стіл. Повільно, акуратно. Тому що якщо я не буду рухатися повільно й акуратно, я щось розіб'ю.

— Сто років, — повторюю я.

— Сто тридцять два, якщо бути точним. Лабораторія під Кроувейном. Рівень “Нуль”. — Він каже це так, ніби пояснює розклад лекцій. — Тіло створювалося поступово. Живі тканини, основа вампіра, модифікована для прийняття людської душі. А, і до речі, тобі не потрібна кров, як решті вампірів. Ти харчуєшся емоціями навколишніх. та вампірському рівні. На звичайному підходить і людська їжа. Це частково пояснює твій дар, хоч він — побічний ефект, якого ніхто не планував. Або плановий результат, якого ніхто не очікував у такій формі.

— І ви просто... знайшли душу? — перепитую, сама не вірячи, що це кажу.

— Ми довго чекали на відповідну.  — Він відкидається назад у кріслі. — Душа має бути достатньо сильною, щоб витримати вселення. І достатньо... — він підбирає слово, — самотньою, щоб не мати якорів, які тягнутимуть назад.

Я дивлюся на нього. Він дивиться на мене.

— Хто вбив мене там?

Він не зводить погляду, не змінює пози.

— Ніхто. Ти сама неуважно переходила вулицю. Ми просто скористалися моментом.