Розділ 7.2

Зоя не відповідає одразу. Ми проходимо повз групу бет, які замовкають, коли бачать мене, і продовжують розмову, коли ми минаємо. Зоя навіть не дивиться на них.

— Він відчув, що хтось чужий увійшов у його простір, — каже вона нарешті. — Не через Голос Зграї, через щось інше. Щось, чого тут ніколи не було. — Пауза. — Ти не вовк і не повинна мати доступу до бодай чогось з цього. І все одно маєш.

Вона зупиняється біля сходів і дивиться на мене прямо, без хитрощів.

— Будь обережна, — каже. — Не з ним, з собою. Якщо ти не контролюєш це — воно контролює тебе.

Вона іде вниз по сходах, я розгублено стою на площадці і дивлюся їй у спину.

Найгірше те, що вона права. Я не контролюю це. Воно працює саме по собі — тягнеться до чужих емоцій, як рука до вогню, і мене вже двічі обпекло.

І все одно. Те, що я відчула від нього — під стіною, під контролем, під усіма шарами — було не тільки злістю.

Щось інше, що він тримає закритим так ретельно, ніби від цього залежить більше, ніж його комфорт.

Це не моя справа. Але я вже там побувала.

***

Ввечері я сиджу на ліжку з зошитом і олівцем. За вікном — темрява і сніг, і виття десь далеко, і я вже не здригаюся від нього. Або моє тіло не здригається. Я — ще не впевнена.

Я пишу.

Дар (якщо це дар, а не хвороба):

Чужі емоції відчуваються фізично. Лють — жар. Нудьга — холод. Збудження — пульсація.

Я це не контролюю. Працює постійно. Посилюється в закритих приміщеннях з великою кількістю людей.

Каель Рейвенгард — інший. Контрольованіший. Стіна. Під стіною — щось закрите.

Я зупиняюся. Олівець завмирає. Я дивлюся на рядки про сьогоднішню розмову з Зоєю. Потім дописую — повільно, з натиском олівця:

Під злістю — не тільки злість. Він тримає щось закрите. Я не знаю що. Але він витрачає на це стільки сили, що я відчуваю зусилля навіть через три ряди. Питання: від чого він ховається? Від інших — чи від себе?

Я закриваю зошит, ховаю під матрац, лягаю і дивлюся в стелю. А стеля дивиться на мене — кам'яна, сіра, з тріщиною, яка тягнеться від стіни до центру, як русло висохлої ріки.

Я думаю про те, як він стояв — дюйми від мене. Я не повинна думати про це. Але думаю про те, що він відступив першим — і що це означає більше, ніж будь-яка його погроза. Ніби щось у ньому не витримало — не злість, не контроль, а щось інше, чому він не дозволяє існувати.

Під дверима — шурхіт. Я сідаю. Тіло реагує миттєво — м'язи, серце, дихання, все одночасно. Я вже знаю цей звук. Хтось просунув щось під двері.

Я підходжу, коли кроки остаточно не стихають. На підлозі — аркуш паперу. На цей раз неофіційний і не розклад. Просто папір — старий, трохи пожовклий, зі згином посередині. Я піднімаю його, розгортаю.

Жодного підпису чи пояснення. Тільки адреса: кімната в підвальному крилі. І час — дев'ята вечора. Сьогодні.

Я тримаю папір — і відчуваю крізь пальці щось, чого не повинна відчувати, бо папір не має емоцій. Але мої пальці кажуть інше.

Дев'ята вечора через двадцять хвилин. Я стою з папером у руках. Вочевидь, це пастка. Після фальшивого пропуску, після Лукаса в коридорі, після клітки — все тут пастка.

Але цей папір тримав не Лукас. Лукас не пахне старістю і терпінням. Лукас пахне розрахунком і задоволенням від чужого страху.

Цей папір тримав хтось, хто сказав: “Правильне питання — просто не в тому залі”. Хтось, хто обвів олівцем свою лекцію в моєму розкладі.

Я одягаю форму, виходжу з кімнати. Двадцять хвилин — достатньо, щоб дістатися до підвального крила або щоб передумати. Я не передумаю.