Розділ 7.1 Протистояння

Я не відступаю. Тіло каже: відступи, кожен рефлекс — і людський, і цей новий, вампірський кричить: перед тобою хижак, він більший, він сильніший, він може зламати тебе двома руками, відступи. Серце б'є так, що я чую його у вухах. Пальці, що тримають зошит, стискаються, і кісточки білішають. Але я не відступаю.

Я дивлюся йому в очі знизу вгору, через ті дюйми, що розділяють нас, і мовчу. Він хоче, щоб я відступила. Це — домінування. Це — те, що він робить зі всіма, і всі відступають, бо він — Рейвенгард, альфа, і від нього тхне силою, яка може розчавити.

Я — не всі. Я — людина, яка два дні тому стояла в клітці над ареною і думала про двері торгового центру в іншому світі. Я не знаю правил цього світу. І саме тому я не відступаю. Для мене стояти на місці, коли хтось намагається тебе залякати, — це не виклик. Це просто те, що ти робиш, коли не хочеш бігти.

Він не відступає. Я не відступаю. Між нами — дюйми і його дихання. Мій запах, який він, мабуть, теж відчуває і ненавидить. Тепло його тіла на моїй шкірі.

Щось в його очах змінюється швидко, як тінь за склом. Він закрив це одразу, але я встигла відчути крізь дар: під злістю в нього те, що не має назви в моєму людському словнику, і що він сам, може, але не хоче називати.

Він відступає першим. Спочатку — ще секунда. Він дивиться на мене так, ніби намагається щось зрозуміти і не може. Потім відступає на крок, розвертається і йде, не озираючись. Кроки рівні, спина пряма. Двері зачиняються за ним.

Я стою в порожній аудиторії з зошитом у руках. Коліна тремтять — ледь помітно, але тремтять. Я відчуваю, як адреналін повільно відпускає — і разом із ним відпускає щось інше, щось, що я тримала стиснутим у грудях увесь час, поки він стояв поруч.

Невже він злякався. Ні. Не так. Він розлютився. Він ненавидить мене — конкретно, особисто. Він підійшов, щоб попередити, і я не послухалася, і це його розлютило. Мабуть тільки лють і нічого більше.

Тоді чому він відступив першим?

***

Зоя знаходить мене через три хвилини. Я навіть не встигаю вийти з аудиторії — вона з'являється в дверях, ніби стояла за рогом і чекала. Може, й стояла. У цій академії всі, здається, стоять за рогом.

— Ти знаєш, що щойно сталося? — каже вона. Голос тихий, але очі — швидкі, збуджені.

— Він погрожував мені.

— Він підійшов до тебе. — Зоя робить крок ближче, і в її голосі — щось, чого я не чула раніше. Не страх, здивування. Справжнє, непідробне здивування. — Каель Рейвенгард сам підійшов до омеги без видимої на то причини. — Пауза. — Він ніколи цього не робить.

Я обдумую це. Повертаю у голові, як камінець у долоні.

— Він сказав, що я лізу йому в голову.

— А ти лізла?

— Я навіть не знала, що роблю.

Зоя довго дивиться на мене. Її обличчя змінюється — щось у ньому закривається, стає обережнішим.

— Це гірше, — каже вона тихо.

Вона не пояснює, я не питаю. Але розумію: якщо він відчув те, що я зробила ненавмисно, — це означає, що я маю якийсь дар і він працює без мого дозволу. Він торкається людей, яких я не хочу торкатися. Він лізе туди, куди я не збиралася.

І він зачепив найнебезпечнішу людину в академії.

Ми йдемо коридором. Зоя мовчить — рідкість для неї, я вже встигла зрозуміти, що вона мовчить тільки коли думає швидше, ніж може говорити.

— Ти знаєш, що таке Голос Зграї? — питає вона нарешті.

— Чула на лекції. Це типу колективна мережа. Альфи транслюють через неї накази.

— Не тільки накази, а й емоції, біль, все. — Вона дивиться на мене збоку. — Сильний альфа чує всіх постійно. Кожен страх, злість, дурну закоханість кожного студента в радіусі кількох миль.

Я зупиняюся.

— Постійно?

— Постійно.

Я думаю про гул, який відчула від Каеля. Про контрольовану агресію, щільну як камінь і про зусилля, яке він вкладає в утримання щосекунди, щохвилинно, щодня.

Він контролює себе, поки чує всіх навколо. Увесь час.

— І він відчув, як я... — Я не знаю, як це назвати. — Торкнулася?