Розділ 5. Зоя

Вона знаходить мене після їдальні. Я не чекала цього. Я йду коридором другого крила, намагаюся запам'ятати дорогу до кімнати, і раптом кроки за спиною. Швидкі, легкі, впевнені. Я обертаюся — і вона вже стоїть переді мною. Зблизька — нижча, ніж здавалася за столом, але тримається так, ніби зріст — останнє, що має значення.

— Зоя Дорнак. Прізвище гучне, але не більше. Потім зрозумієш. — каже вона. Без привітання і вступу. — Ти стоїш неправильно.

— Що?

— Плечі, голова. — Вона показує — швидким жестом, ніби малює в повітрі. — Ти стоїш як людина, яка не знає, що вона хижак. Це зчитується.

Я дивлюся на неї. Її очі — темні, швидкі, такі, рухаються швидше за слова. Вона вже все про мене вирішила — я це бачу. Вирішила і прийшла не тому, що я їй подобаюся.

— Не дивись в очі альфам більше двох секунд, — продовжує вона, ніби зачитує інструкцію до незнайомого пристрою. — Ніколи не дякуй вголос. Тут це як слабкість. Не питай дозволу на те, що не заборонено явно — це читається як покора. І не займай більше місця, ніж тобі дали.

— А менше?

— Менше — теж погано. Менше — це жертва. Жертву тут зїдять.

Вона каже це без метафори. Я розумію це через секунду — і щось холодне проходить по хребту.

— Навіщо ти мені це говориш?

Вона довго і оцінювально дивиться на мене, ніби зважує щось на внутрішніх терезах.

— Тому що дурна мертва вампірка мені непотрібна. Мені потрібна союзниця.

— Чому ти за столом Омег, хоч Бета? — овкаю не подумавши. 

— Бо там на мене не витріщаються через колір моєї шкіри. — Зоя усміхається, розвертається і швидко йде, не озираючись, ніби у неї менше часу, ніж в інших. Цікаво. Хтось дивиться на мене і бачить не монстра, а шахову фігуру. Це не тепло, а перша позиція в цьому світі, яка не означає жертву. Ну що ж: “союзниця” це добре. Це я вмію. Бути корисною — це єдине, що я завжди вміла. Власне, саме це вона від мене хоче. Не бути собою, а бути функцією.

А потім розумію: яка, взагалі, різниця?.

***

Коридор між другим і третім крилом — вузький, з низькою стелею і факелами, що горять через один. Через це тіні тут довші, ніж в інших частинах академії, і пахне сирістю і старим залізом засувів на дверях, які тут через кожні десять кроків.

Я йду і рахую двері. Людська звичка — рахувати, систематизувати, перетворювати хаос на списки. Третя зліва — наглухо закрита. Четверта — прочинена, за нею порожня кімната з перекинутим столом. П'ята…

Удар, плече, рука і стіна. Все одночасно — хтось штовхає мене, і я лечу в камінь, і спина б'ється об мокру стіну, і повітря вилітає з легенів одним різким видихом.

Я бачу його раніше, ніж встигаю вдихнути. Рудоволосий і широкоплечий з нахабною посмішкою. Він стоїть посеред коридору — руки вільні, тіло розслаблене. За ним ще двоє. Один ширший за нього, інший — вужчий, з темним волоссям і очима, що бігають між мною і рудоволосим, ніби чекаючи команди.

— Ой, — каже рудоволосий. Голос легкий, майже дружній. — Не помітив.

Він помітив. Я знаю це, як дар, інстинкт, чуже відчуття, що просочується в мене крізь повітря — і моє чуття підтверджується: від нього іде не лють і навіть не ненависть.  Холодний, точний розрахунок, з легким присмаком задоволення. Він перевіряє. Він хоче побачити, як я зреагую: заплачу, нападу, відступлю.

Я встаю. Спина болить — різко, конкретно, там, де кам'яний виступ вдарив між лопатками. Я дивлюся на нього.

Мовчу, він вичікує декілька секунд. Я не плачу і не нападаю, не відступаю. Просто стою і дивлюся. Ледь помітно, його очі починають видавати подив. Він не очікував цього. Мовчання збиває його — рівно на секунду, не більше, але я бачу. Він звик до реакцій: страху, злості, покори. Мовчання — не в його каталозі.

— Феррас, — каже хтось за моєю спиною низьким і рівним голосом. Каель. Він проходить повз мене, не зупиняючись, навіть не повертаючи голови. Просто йде коридором, і його крок не змінюється, і його плечі не напружуються, і він навіть не сповільнює ходу.

Феррас дивиться йому в спину. Потім — на мене. Потім — знову на спину Каеля. У його очах — щось схоже на відповідь. Ніби він запитав щось мовчки — і отримав те, що хотів. Він іде. Двоє за ним — мовчки, як тіні.

Я стою в коридорі. Спина пульсує болем. У роті — металевий присмак, ніби я прикусила щоку при ударі. Руки не тремтять. Я дивлюся на них — перевіряю. Не тремтять і добре.

Я дивлюся туди, куди пішов Каель. Він нерухомо стоїть за рогом спиною до мене, обличчям до стіни чи ні, просто стоїть, ніби забув куди йшов. Або ніби щось зупинило його, щось, чого він сам не розуміє.

Він стоїть там хвилину. Може, довше. Я не рахую — я просто дивлюся, і він не знає, що я дивлюся, бо не обертається. Потім іде далі по коридору. Кроки рівні. Спина пряма. Ніби нічого не сталося. Ніби він не зупинявся.

Він міг пройти повз і пройшов. Цілу хвилину він стояв за рогом коридору, де штовхнули вампірку, яку він назвав «помилкою».

Це не захист і не байдужість. Це — щось третє, чому я не знаю назви.

***