Розділ 4. Факультет Омеги

Кімната без жодної позначки на дверях. Я зрозуміла, що це означає, ще до того, як мені пояснили — так само, як розумієш, що тебе не запросили на вечірку, коли бачиш, що всі знають де збиратися, крім тебе.

Я прокидаюся від холоду. Або від того, що моє серце знову б'ється цим чужим ритмом — рівним, повільним, ніби хтось налаштував його на іншу частоту, ніж та, до якої я звикла за двадцять два роки.

Дихання видно, біла пара висить в сірому повітрі. Я лежу на тонкому матраці і роблю те, чого навчилася вчора: слухаю. Тіло хоче слухати — воно чує занадто багато, і я не можу це вимкнути, тому принаймні намагаюся сортувати. Вітер у щілинах вікна — свист, високий, тонкий. Кроки на поверсі нижче — важкі, впевнені, по двоє, по троє. Десь далеко — металевий, різкий дзвін. Мабуть, підйом.

І запахи. Боже, запахи. Я відчуваю сніданок за три коридори. Майже сире м'ясо, щось пряне, хліб, і під усім цим — тваринний жир, гарячий, від якого рот наповнюється слиною, хоча я ще навіть не піднялась.

Я встаю. Ноги торкаються крижаної кам'яної підлоги, ніби хтось навмисно висмоктав із неї кожну калорію тепла. Я стою і дивлюся вниз, на свої бліді, вузькі ступні з нестриженими нігтями, бо не знаю, де тут ножиці, і чи є вони взагалі.

На стільці — форма. Хтось залишив її, поки я спала. Чорна тканина, щільна, ніби шинель. Без позначок і нашивки.

Я одягаюся. Тканина пахне чимось хімічним. Схоже, що її обробили якоюсь речовиною. Форма трохи завелика в плечах і трохи замала в стегнах, і це — перша конкретна деталь, яка нагадує мені: це тіло не моє. Його наче створили — і я в ньому гість, так само, як у цій кімнаті. І, що найгірше — чим довше я в цьому дивному стані-сні, тим менше вірю, що прокинуся. 

Дзвін повторюється. Я виходжу в коридор.

***

Зал Зграї — так це називається, я дізнаюся пізніше — виглядає як їдальня середньовічного замку з підручника, який я так і не дочитала. Три довгих столи, навколо кам'яні стіни. Вогнище в центрі — справжнє, з живим вогнем, від якого стеля вкрита сажею.

Мій старий підручник не описував запаху. Сотня тіл у закритому просторі — і кожне тіло пахне інакше, і кожен запах б'є по мені окремо. Хтось — вологою шерстю, хтось — потом і залізом. Хтось — чимось солодко-приторним, тяжким, від чого хочеться відвернутися.

Я стою на порозі і дивлюся. Три столи — і це не просто розсадка. Це карта. Біля вогнища, де тепло і світло, — студенти з червоно-чорними нашивками. Вони — Альфи. Вони сидять вільно, між ними — простір, повітря, місце для жестів і голосу. Посередині — сіро-срібні Бети. Вже тісніше, але все ще з місцем. Біля вікон, де тягне холодом і де факели горять тьмяніше, — сірі нашивки без знаку. Омеги.

На моїй формі немає нашивки. А ще нижче Омег. Зрозуміло.

Я заходжу в зал. Розмови не стихають повністю, але хвиля проходить. Голови повертаються. Погляди чіпляються за мене — один, два, п'ять, десять. Не всі ворожі, деякі просто цікаві, а деякі — байдужі. Але жодного теплого.

Я йду до столу Омег. Шукаю вільне місце і знаходжу на самому краю лавки, біля стіни, де камінь мокрий від конденсату. Я роблю крок у той бік і хлопець на краю лавки посувається. Ні, не задля того, щоб дати місце, навпаки, щоб демонстративно мовчки забрати простір. Я зупиняюся.

Ще одне місце — далі по лавці. Я роблю крок. Дівчина з русявою косою кладе руку на лавку ніби випадково. Але це не випадково, а я бачу це. Ніхто не дивиться мені в очі.

Я стою посеред їдальні з порожньою тарілкою і розумію: тут немає місця для мене. Ніхто не скаже “іди звідси” — вони просто не дадуть мені сісти. У людському світі я б пішла в кафе через дорогу. Тут через дорогу провалля з похухлими кронами, схожими на старі ялини. 

Я стаю біля виходу спиною до стіни. Тримаю тарілку двома руками і їм стоячи.

І, згадуючи кинуте в мій бік “вампірка” щиро дивуюсь. Хіба я не потребую крові, щоб харчуватись? Власне, все тут дивне і не піддається простим поясненням. 

Їжа теж дивна. Я не впізнаю половину — щось волокнисте, темне, з різким присмаком. М'ясо, мабуть. Але не таке, як я знаю. Я нюхаю перед тим, як їсти — людський, автоматичний рефлекс. Хтось із сусіднього столу помічає і сміється. Тихо, для свого сусіда, але я чую.

Я жую і дивлюся на зал. Рахую і систематизую скільки альф. Десь тридцять. Скільки бет — більше, може, п'ятдесят. А омег — ще більше, але вони тихіші, менш помітні.

Єдина людина, яка не відвернулася, коли я шукала місце, — невисока темношкіра дівчина за столом омег. Вона — коротко підстрижена, міцна, з широкими плечими для свого зросту. Одразу кинулась в очі її сіро-срібна нашивка бети. “Тоді чому вона за столом омег?” Вона дивилася на мене кілька секунд — не з симпатією, але і без ворожості. З чимось схожим на оцінку, а потім повернулася до своєї тарілки. Не запросила — просто не відвернулася. Для цього місця це вже щось.