Розділ 2. Договір

Сім крісел по колу, всі однакової висоти — символ рівності, якої тут ніколи не було.

Я знаю це, ще не переступивши поріг. Так само, як знаю, що двері за моєю спиною — єдині, вікон немає. Що факели на стінах горять жовтим, і від цього жовтого каміння здається теплим, хоча повітря тут холодніше, ніж у коридорі.

Охоронці зупиняються біля входу. Один відпускає мій лікоть — нарешті — і вказує на деревяний стілець без спинки посередині залу. Він навмисно поставлений так, що я буду сидіти в центрі кола, повернута до всіх одночасно і ні до кого зокрема.

Я сідаю, тому що просто поки що немає сенсу не сідати.

Камінь під ногами — темний, відшліфований тисячами кроків до тьмяного блиску. Запах тут інший: старий віск, щось деревне, і під усім цим — той самий присмак давньої крові, що не зникає ніде в цьому місці. Ніби сама будівля просочена нею наскрізь.

Сім крісел, серед яких шість — зайняті. 

Я розглядаю їхні обличчя. Сивий стомлений чоловік, що читав на арені, — сидить прямо переді мною. По його правий бік — широкий чоловік із рудуватим волоссям і обличчям людини, яка звикла, що їй не заперечують. По лівий — жінка з вузьким обличчям і майже не мигаючими очима.

І він. Той, з арени. Крайнє крісло, ліворуч від порожнього, сидить так, ніби це крісло — його власне, а засідання — необов'язкова формальність, на яку він погодився з нудьги. Ноги витягнуті, одна рука на підлокітнику, перед ним на невеликому столику — якийсь документ, на який він дивиться з тією самою байдужістю, з якою дивився на мене на арені.

Він не підіймає голову, коли я входжу: не дивиться і не реагує.

Але я відчуваю — тим новим, незнайомим відчуттям, що з'явилося разом із цим тілом, — його присутність. Як низький гул у кімнаті, де працює якийсь важкий механізм. Він просто є, заповнюючи простір.

Збери інформацію, потім вирішуй — каже інтуїція. 

***

Сивого чоловіка називають Совейн. Він розгортає справжній сувій. Пергамент, чорнило, печатка з темного воску. Я дивлюся на той сувій і все ще сподіваюсь, що якщо це й не сон, то якийсь жарт, чи друний розгіраш. Потім дивлюся навколо — факели, камінь, залізні засуви на дверях — і розумію: ні. Не жарт.

Він повільно і офіційно починає читати з тією інтонацією, яка буває у людей, що зачитували подібне стільки разів, що слова перестали мати значення.

Я слухаю. Половину слів я не розумію — терміни, назви, посилання на якісь кодекси, яких я ніколи не чула. Але структуру я бачу, бо дуже допомагає моя курсова на третьому курсі — порівняльний аналіз феодальних угод Англії тринадцятого століття. Я знаю, як виглядає договір, навіть коли він написаний на пергаменті замість паперу.

Суть: я залишаюся в цьому місці, яке називають “Академія Кроувейн”, каже Совейн, і це слово звучить як назва в'язниці. далі ще цікавіше, залишаюсь я на “навчальний рік”. За договором між “Радою Альф” та “представником вампірської спільноти”, ім'я якого Совейн вимовляє так, ніби воно залишає неприємний присмак на язиці.

Я затримую це слово “вампірської” і перекочую його в голові. 

Умови: не використовувати магію проти студентів, не покидати межі академії без дозволу, не порушувати ієрархічний протокол. Не контактувати з зовнішнім світом.

Покарання за порушення: страта без суду.

Совейн вимовляє “страта без суду” тим самим тоном, яким вимовляв “навчальний рік”. Ніби це — одного порядку речі.

Я слухаю і шукаю те, чого навчилася шукати на третьому курсі: прогалини. Хто підписав і від чийого імені, яка юрисдикція і який механізм оскарження. Є юридичний документ — є юрист. Є юрист — є апеляція.

Совейн закінчує і складає сувій. Дивиться на мене так, як дивляться на меблі, перевіряючи, чи стоять на місці.

Я піднімаю руку. Він моргає. Мабуть, вперше за років сто хтось підняв руку на засіданні Ради.

— Де адвокат?

Тиша. Абсолютний вакуум, ніби хтось висмоктав повітря з кімнати. Шість пар очей дивляться на мене. П'ять із них — з виразом людей, яким показали щось дрібне і незрозуміле. Жінка з вузьким обличчям нахиляє голову, ніби я сказала щось мовою, якої вона не знає, але намагається розібрати.

Совейн відкриває рот. І тут — звук. Ледь помітний. Від крайнього крісла ліворуч.

Той високий чоловік, Совейн називав його, здається, Каель. Він видає щось — не сміх, ні. Видих крізь ніс. Коротке, майже непомітне. Ніби щось на секунду пробило ту стіну байдужості, за якою він ховається, і одразу ж зникло.

Я не знаю, що це означає. 

— Адвокатів, — каже Совейн повільно, ніби пояснює дитині, чому небо синє, — тут немає. І ніколи не було.

— Хто підписав договір від мого імені?