Розділ 1. Клітка

Сніг не повинен пахнути кров’ю.

Але це перше, що забиває мені ніздрі раніше, ніж я встигаю розплющити очі. Разом із крижаним, як лезо гострим повітрям у горло вливається важкий металевий присмак. Мене скручує від раптової нудоти.

Щось не так. Небо наді мною чуже — смоляне, без жодного натяку на міські ліхтарі. Де шум машин? Де сирени швидкої? Здається, тут лише вітер, який з виттям б’ється об глухі кам’яні стіни.

Я ж пам’ятаю фари… Сліпуче світло, вереск гальм, чийсь крик на межі ультразвуку, а далі — чорна порожнеча.

Натомість зараз під моїми нігтями не мокрий асфальт, а промерзле, шорстке дерево. Я смикаюсь, намагаючись підвестися, і з глухим тріском влітаю плечем у залізні прути. Над головою з іржавим скреготом гойдається важкий ланцюг.

Клітка. Я в бісовій клітці, підвішеній у повітрі.

Серце лупить у ребра так жорстоко, ніби прагне пробити грудну клітку.

— Отямилась, — хрипкий, низький чоловічий голос розрізає тишу.

Я завмираю, боячись навіть дихати. Тільки тепер помічаю їх — навколо клітки мовчазним півколом стоять високі, широкі в плечах силуети в чорній формі з темно-червоними нашивками. Від них пашить таким концентрованим, тваринним теплом, що я відчуваю його навіть крізь мороз. І від них іде щось іще… хвиля чистої, нерозбавленої агресії, яка б’є по моїх нервах, змушуючи волоски на руках стати дибки. Вони дивляться на мене не як на людину. Як на здобич.

У темряві спалахують десятки золотих очей.

— Вона пахне інакше, — тихо кидає один із них. Його голос вібрує так низько, що по шкірі від нього повзуть мурахи.

— Бо це вампірка, — інший гидливо спльовує на сніг.

Слово б’є під дих. Хто? Вампірка?

Мені хочеться закричати, назвати їх божевільними, але найближчий робить крок уперед. Місячне світло вихоплює з темряви його обличчю — хижі, занадто гострі вилиці, темні очі без білків і… ікла. Справжні, довгі ікла, які оголюються, коли його губи повільно розтягуються в усмішці.

Моя кров миттєво перетворюється на лід. Прокинутись, мені треба негайно прокинутися!

Схоже, мені геть паскудно, раз марення таке реалістичне. 

Де лікарня, чому я досі не в лікарні? І чому я не чую власного серцебиття так, як раніше — воно б'ється занадто рівно, занадто повільно, ніби це метроном, а не серце.

Я піднімаю руку і дивлюся на неї. Це не моя рука. Тобто — моя, вона рухається коли я хочу, пальці згинаються коли я думаю про це. Але шкіра бліда до синюватості, і вени на зап'ясті темні, чіткі, як намальовані. І пальці тонші, ніж я пам'ятаю. І нігті — трохи довші.

Я згинаю і розгинаю пальці. Один. Два. Три.

Добре, тіло працює. Тіло наче не моє, але працює. Час отямлюватись остаточно. 

***

Я встаю повільно, тримаючись за прутки, бо ноги (не зовсім мої ноги) рухаються трохи інакше, ніж я пам'ятаю. Більше сили в стегнах, і  пружності в колінах, ніби хтось замінив звичайні ресори на спортивні, і тіло хоче стрибнути, а не просто встати.

Я озираюся, марення не проходить. Навколо кругла арена з трибунами, що в'ються вгору, до самих стін, які зникають у темряві. Стіни кам'яні, старі, з плющем, який навіть тут, всередині, тягнеться по щілинах. Факели горять жовтим, але їхнє світло не досягає верхніх рядів. Там — тільки золоті очі.

Мені таки час прокидатись, щось цей сон чи марення затягнулось. 

На протилежному кінці арени бачу кам'яну арку, за нею — коридор. Двері? Ні. Просто прохід. Але прохід — це краще, ніж клітка. А ще, приходить думка, що раз це якийсь божевільний сон, може мені треба виьратись з цієї клітки, і я прокинусь?

Я оцінюю відстань. Якщо побіжу — скільки мені треба? Скільки цьому тілу треба часу?

Я вже ранжую варіанти. Я в клітці над ареною в незнайомому місці з сотнями пар золотих очей на мені — і я рахую час до виходу, як рахувала б кроки до дверей торгового центру, якщо б завила пожежна сирена.

Це безглуздо, але єдине, що я добре вмію навіть уві сні.

А потім я бачу його. Він стоїть осторонь від натовпу — не на трибунах, а біля входу в арену, спершись плечем на кам'яну колону. Руки в кишенях, плечі розслаблені. Чорне волосся, довше зверху, трохи в безладі. Високий — на голову вище за більшість тих, що стоять поруч. Але не це зупиняє мій погляд.

Всі в залі дивляться на мене. З ненавистю, або з цікавістю, або з чимось голодним і темним. А він дивиться з абсолютною байдужістю. Як на комаху якусь.

Ні — навіть не так. На комаху дивляться з роздратуванням або огидою. Він дивиться так, ніби я — тріщина в стіні. Дефект, щось, чого не повинно бути, але що не варте зусиль, щоб виправити.

Я не можу відірвати від нього погляду — і не розумію чому. Щось у тому, як він стоїть, у тій його нерухомості, яка не схожа на лінь. Він займає простір так, ніби простір належить йому за замовчуванням. Ніби він не потребує підтвердження ні від кого навколо.

Він відчуває мій погляд. Підіймає очі — бурштинові, темніші за золоті довкола, з темрявою у глибині. Наші погляди зустрічаються. Мить, не більше.