Глава 5: Перевиховання

Марк зрозумів, що з легендою про перевиховання вони трохи перестаралися, наступного ранку, коли Галина Петрівна розбудила його о пів на сьому.

Спочатку він вирішив, що щось сталося. За вікном тільки починало світати, у хаті було тихо, а Галина Петрівна стояла у дверях його кімнати вже одягнена, з хусткою на голові й старими робочими рукавицями в руках. Марк сів на ліжку й кілька секунд намагався зрозуміти, чого від нього хочуть.

— Вставай.

— Навіщо?

— Працювати.

Він подивився на неї, потім на годинник.

— Зараз?

— Ні, у грудні. Звичайно, зараз.

Галина Петрівна кинула рукавиці на стілець і вийшла, навіть не перевіривши, чи він її послухав. Марк ще трохи посидів. Учора, коли вони придумували історію про розбещеного сина багатих батьків, якого відправили в село на перевиховання, йому чомусь здавалося очевидним, що це лише легенда. Треба було пояснити людям, хто він такий і чому живе в домі Галини Петрівни. На цьому, на його думку, практична частина мала закінчитися.

Через десять хвилин він зайшов на кухню. Галина Петрівна саме снідала. Перед нею стояла тарілка з яєчнею, хліб, чашка кави, а поруч лежав складений удвоє аркуш паперу.

Марк сів.

— Що це?

— Де?

Він показав на аркуш.

— Список.

— Який?

— Що сьогодні треба зробити.

Марк розгорнув його. Почерк у Галини Петрівни був дрібний, акуратний, бухгалтерський. Пунктів було одинадцять.

Він дочитав до сьомого й підняв голову.

— Це все мені?

— Ні. Частину я сама зроблю.

— Я думав, ми придумали, що я приїхав працювати.

Галина Петрівна перестала жувати.

— І?

— Ну... придумали.

— А люди як мають повірити, якщо ти цілий день на ґанку сидітимеш?

Марк хотів сказати, що люди зовсім не зобов'язані спостерігати за ним цілий день, але згадав Марію Степанівну й промовчав. Учора вона двічі пройшла повз двір після того, як позичила сіль. Другого разу солі їй уже точно не було потрібно.

— Добре. Що робити спочатку?

Галина Петрівна допила каву.

— Ходімо.

Почали з сараю. Там ще з минулого року стояли складені мішки з комбікормом, які треба було перенести до дальньої стіни, бо Галина Петрівна вирішила нарешті розібрати мотлох біля входу. Раніше вона чекала б сина або попросила Івана. Тепер у неї був Марк.

— Оцей сюди. І ті два теж. Тільки постав нормально, щоб не попадали.

Марк узяв мішок однією рукою.

Галина Петрівна замовкла.

Вона знала, що вампіри сильніші за людей. Марк їй про це говорив, та й сама вона вже відчувала, що її тіло змінилося. Але знати — це одне, а побачити, як худий на вигляд хлопець бере сорокакілограмовий мішок так, ніби там подушки, — трохи інше.

— Стій.

Марк зупинився.

— Що?

— Він повний?

— Здається.

Галина Петрівна підійшла й забрала мішок у нього.

Вага була. Вона її відчувала. Просто не так, як мала б. Ще тиждень тому вона навіть не намагалася б підняти цей мішок сама — потягнула б спину й потім три дні ходила боком. Тепер тримала його перед собою й більше дивувалася, ніж напружувалася.

— Дай другий.

— Навіщо?

— Дай.

— Галина Петрівна...

— Марку, дай мені другий мішок.

Він подав.

Другий вона взяла в іншу руку.

Постояла.

— Ого.

Марк усміхнувся.

— Вампіри значно сильніші за людей.

— Це я вже бачу.

Вона пройшла кілька кроків із двома мішками, поставила їх біля стіни й подивилася на власні руки. Нічого особливого. Ті самі руки, які вона бачила щодня: коротко підстрижені нігті, невелика пляма від землі біля великого пальця, обручка, яку вона так і не зняла після смерті чоловіка. Тільки тепер цими руками можна було носити по два мішки комбікорму.

Дивне відчуття.

Не погане.

— А скільки я взагалі можу підняти?

— Не знаю.

— Ти ж сто сім років вампір.

— Сто сім років вампіром, — поправив Марк. — Загалом мені сто двадцять сім.

— Не починай.

— Я просто уточнив.

— Краще скажи, скільки.

— У всіх по-різному. Молоді вампіри сильніші за людей у кілька разів. Потім сила може зростати.

Галина Петрівна ще раз глянула на мішки.

— Треба буде перевірити.

— Навіщо?

Вона подивилася на нього так, наче питання було безглуздим.

— Цікаво.

На цьому експеримент довелося відкласти, бо справ було багато. Марк переніс мішки, витягнув із сараю стару поламану тумбу, яку Галина Петрівна збиралася викинути ще два роки тому, і за її вказівкою перетягнув кілька дощок за хату. Тут з'ясувалася перша проблема: сили в нього було багато, а досвіду роботи під керівництвом Галини Петрівни — жодного.

— Не туди.

Марк зупинився з дошками на плечі.

— Ви сказали за хату.

— За хату — це не означає кинути де попало. Біля стіни склади.

Він переклав.

— Не так.

— А як?

— Рівно.

Марк подивився на дошки. Потім на стіну. Потім знову на дошки.

— Вони старі.

— І що?

— Вони самі по собі криві.

— То склади криві рівно.

Він нічого не відповів.

До восьмої ранку Марк уже почав розуміти, чому в легенді його батьки обрали саме Галину Петрівну.

Потім вона дала йому сапу.

— Оце треба пройти.

Марк подивився на грядку.

— Що зробити?

— Просапати.

— Я зрозумів слово. Що саме треба робити?

Галина Петрівна спочатку подумала, що він жартує. Потім побачила його обличчя й повільно опустила сапу.

— Ти ніколи не сапав?

— Ні.

— Взагалі?

— Взагалі.

— За сто двадцять сім років?

— Я жив у містах.

— У містах бур'ян не росте?

— На тротуарах?

Галина Петрівна зітхнула. Довелося показувати. Вона пройшла кілька метрів уздовж рядка, пояснила, що залишати, що прибирати і як не підрубати коріння. Марк уважно дивився, навіть поставив кілька нормальних запитань, тому вона вирішила, що нічого складного тут бути не може.