Глава 4: На перевиховання

Першою справжньою проблемою нового життя Галини Петрівни виявилася зовсім не кров.

І навіть не сонце.

Проблемою виявилися сусіди.

Зрозуміла вона це наступного ранку, коли вийшла у двір подивитися, чи не наробили за ніч шкоди кури, і почула характерний хрускіт з іншого боку городу. Не з Іванового. З Іваном Григоровичем після вчорашньої курячої справи їй поки що вистачало вражень. З другого боку, там, де їхні городи розділяла стара сітка-рабиця, вздовж якої Галина Петрівна цього року посадила огірки.

Огірки вона вирощувала сама, з насіння. Ще в березні висіяла розсаду в стаканчики, тримала на підвіконні, переставляла за сонцем, потім виносила загартовувати, а вже у травні висадила в землю. Росли вони добре. Настільки добре, що кілька батогів не захотіли слухатися встановленої для них опори й поповзли просто по паркану. Галина Петрівна бачила це ще вчора й вирішила не чіпати: нехай ростуть. Якщо полізуть до сусідки — нічого страшного, огірків на всіх вистачить.

Тепер сусідка стояла по той бік сітки й методично обривала батоги.

Галина Петрівна спочатку навіть не повірила власним очам. Зупинилася посеред двору, придивилася. Один батіг уже лежав у траві. Другий сусідка саме витягувала із сітки, намагаючись не зачепити власну квасолю.

— Ти що робиш?

Сусідка здригнулася й озирнулася.

— А що?

— Я питаю: ти що робиш?

— Галю, вони до мене лізуть.

Галина Петрівна повільно пішла до паркану. Після перетворення ходити стало напрочуд легко. Раніше вона вже на середині городу відчула б поперек, а тепер могла хоч десять разів обійти його вздовж і впоперек. Шкода тільки, що нове здоров'я не додавало терпіння. Особливо коли хтось чіпав те, що вона вирощувала власними руками.

— Куди вони до тебе лізуть?

— На мою сторону.

— Це огірки.

— Я бачу, що не виноград.

— То що вони тобі зробили?

Сусідка показала на сітку так, наче доказ був очевидний.

— Воно все сюди повилося.

— То нехай собі в'ється!

— По моєму паркану?

— По нашому паркану! Він між нами стоїть.

— Але це вже моя сторона.

Галина Петрівна подивилася на неї, потім на обірваний батіг у траві. На ньому вже були маленькі жовті квіточки. Вона ще вчора бачила їх і подумала, що скоро підуть перші огірочки.

— Та вже б дала йому вирости! — не витримала вона. — Я б тобі тих огірків сама дала. Мені що, шкода? Я їх із насіння вирощувала, над тією розсадою два місяці сиділа, а вона взяла й пообривала, бо їй, бачте, на її сторону полізло!

— Галю, не кричи.

— А я не кричу!

— Тебе на пів вулиці чути.

— Значить, хай чують!

Власне, пів вулиці вже чуло. Просто Галина Петрівна цього ще не усвідомлювала. Новий слух мав один суттєвий недолік: разом із можливістю почути інших вона поки що не навчилася правильно оцінювати власний голос. Їй здавалося, що говорить вона цілком нормально. Марк, який саме вийшов на ґанок, мав із цього приводу іншу думку.

— Галина Петрівна...

Вона різко обернулася.

— Що?

— Нічого.

— То чого кликав?

Марк вирішив, що пояснювати їй зараз особливості акустики — погана ідея.

— Потім.

— От і правильно.

Вона знову повернулася до паркану, але продовжити не встигла. З вулиці вже долинув знайомий голос Марії Степанівни:

— Галю! Шо ж ти так кричиш? Тебе на все село чути!

Галина Петрівна повернула голову до хвіртки.

— Маріє, ти подивись, що вона робить!

Марія Степанівна, якій двічі повторювати не довелося, за хвилину вже стояла біля хвіртки. Вона подивилася спочатку на Галину, потім на сусідку, потім на огірки. На її обличчі з'явився той особливий вираз, із яким людина ще нічого не знає, але вже дуже рада, що прийшла вчасно.

— А що сталося?

— Що сталося? Я ці огірки з насіння виростила. Сама! Вони по паркану трохи пішли, ну й що? Уже б дала їм вирости. Я б із нею тими огірками поділилася. А вона їх обриває, бо вони, бачте, на її територію залізли.

— Я не обриваю огірки, — обурилася сусідка. — Я лозу прибираю.

— А огірки, по-твоєму, де ростуть? Окремо від лози?!

Марія Степанівна підійшла ближче до сітки й уважно оглянула місце конфлікту. Її запросили фактично як свідка, і до своїх обов'язків вона поставилася відповідально.

— Ну, квітки вже були.

— От! — Галина Петрівна переможно показала на неї. — Чуєш? Уже цвіли!

— Та виростуть ще.

— Виростуть. Але ці вже не виростуть!

Марк стояв на ґанку й мовчки спостерігав. Ще вчора йому здавалося, що історія з куркою була випадковістю. Тепер починало закрадатися підозріння, що в цьому селі будь-який ранок міг перетворитися на розгляд майнового спору, причому судом, прокуратурою і потерпілою стороною одночасно виступала Галина Петрівна.

Саме тоді Марія Степанівна помітила його.

Це сталося не одразу. Спочатку її більше цікавили огірки. Потім вона щось сказала сусідці, ще раз подивилася на обірваний батіг і лише тоді випадково перевела погляд на ґанок. Замовкла.

Марк чемно кивнув.

— Доброго ранку.

Марія Степанівна відповіла не відразу.

— Доброго...

Галина Петрівна ще секунду дивилася на огірки, перш ніж відчула цю тишу. Повернула голову. Марія вже не дивилася ні на паркан, ні на сусідку.

Вона дивилася на Марка.

І тут Галина Петрівна зрозуміла, що огірки перестали бути найбільшою проблемою цього ранку.

— А це хто в тебе?

Питання прозвучало начебто просто. Без жодного підтексту. Але Галину Петрівну було не обдурити. Вона тридцять років прожила в цьому селі й прекрасно знала, скільки наступних запитань міститься в одному невинному «а це хто?».

— Марк.

Марія Степанівна терпляче почекала.

— Це я вже зрозуміла. А він тобі хто?

Галина Петрівна подивилася на Марка.

Марк — на неї.

І саме в цю секунду вона усвідомила, що за три дні вони встигли обговорити кров, смерть, вампірське травлення, сонце, слух і навіть те, чому в неї більше немає діабету, але жодного разу не подумали про найважливіше: що вони скажуть людям.