Глава 3. Хто з'їв мою курку?

На третій день свого вампірського життя Галина Петрівна прокинулася з відчуттям, що нарешті починає розуміти, як тепер усе влаштовано. Вона вже знала, що звичайну їжу їсти можна, людську кров пити не обов'язково, свиняча цілком годиться, а Марка краще не залишати без нагляду поблизу полуниці. Діабет зник, спина не боліла, коліна перестали передбачати погоду точніше за районний прогноз, а ранкова кава залишилася такою самою доброю, як і до смерті. Загалом, якщо не брати до уваги сам факт смерті, життя поступово налагоджувалося. Принаймні саме так Галина Петрівна думала, доки не вийшла годувати курей.

Вона, як завжди, відчинила курник, насипала зерна й відійшла на крок, пропускаючи своїх годувальниць у двір. Рахувати їх навмисно Галина Петрівна ніколи не мала потреби. Вона просто знала, хто де має бути: стара біла першою лізла до миски й поводилася так, наче особисто володіла курником, двором і самою Галиною Петрівною; чорна трималася трохи осторонь; дві молоді неодмінно штовхалися, хоча зерна вистачало всім. Сьогодні в цій звичній картині чогось бракувало. Галина Петрівна повільно обвела поглядом курей, насупилася й усе-таки порахувала. Дев'ять. Перерахувала ще раз. Знову дев'ять. Учора ввечері було десять, і вона це добре пам'ятала, бо саме руда молодка ніяк не хотіла заходити до курника, доки Галина Петрівна не пригрозила залишити її ночувати надворі на особисту відповідальність. Тепер рудої не було.

Галина Петрівна поставила миску із зерном на землю, заглянула в курник, перевірила сідала, гнізда, зазирнула навіть за старий ящик, хоча прекрасно бачила, що доросла курка туди фізично не поміститься. Потім обійшла сарай. Пір'я не було. Крові теж. Отже, лисиця навряд чи. Собака так само не міг забрати курку настільки акуратно, щоб не залишити після себе бодай якогось безладу. Галина Петрівна випросталася, витерла долоні об фартух і замислилася. Варіантів залишалося небагато. Її погляд сам собою ковзнув до сусідського паркану.

За парканом було тихо. Підозріло тихо.

— Іване!

Ніхто не відповів.

— Іване Григоровичу!

Цього разу з сусіднього двору долинув гуркіт, потім щось упало, а за ним — приглушене бурмотіння. Ще кілька днів тому Галина Петрівна почула б лише шум. Тепер же слова долетіли до неї так чітко, ніби Іван Григорович бурчав просто біля її вуха:

— От же ж з самого ранку...

Галина Петрівна звузила очі.

— Я все чую!

За парканом настала тиша.

Тільки тоді вона зрозуміла, що сказала.

Ще через кілька секунд над парканом показалася скуйовджена голова Івана Григоровича. Він був у майці, спортивних штанях і з таким виразом обличчя, ніби його розбудили не о сьомій ранку, а щонайменше серед ночі під час пожежі. Іван примружився на сусідку, потім озирнувся на власний двір і знову подивився на неї.

— Що ти чуєш?

Галина Петрівна на секунду замислилася. Про новий слух вона нікому розповідати не збиралася, а особливо Іванові. Якщо він дізнається, що вона тепер може чути його бурмотіння через паркан, то або почне бурмотіти тихіше, або, що значно ймовірніше, спеціально голосніше.

— Що треба, те й чую.

— Галю, сьома ранку.

— І що?

— Нормальні люди в цей час сплять.

— Нормальні люди в селі о сьомій уже працюють.

— Я вчора до другої не спав.

Галина Петрівна вже хотіла нагадати йому, що ніхто не змушує дорослого чоловіка засиджуватися до другої ночі, але згадала, навіщо його покликала. Куряча справа вимагала зосередженості.

— Курку поверни.

Іван Григорович кілька секунд дивився на неї, очевидно, сподіваючись, що ще не прокинувся.

— Що?

— Курку. Мою. Руду.

— Яку ще руду?

— Ту, що біля сараю постійно ходить. Не прикидайся.

Іван повільно провів долонею по обличчю. За роки знайомства з Галиною він навчився розрізняти щонайменше десяток її інтонацій. Зараз вона говорила тією, якою колись у бухгалтерії просила «ще раз пояснити, звідки взялася ця цифра». Добром така інтонація зазвичай не закінчувалася.

— Ти мене о сьомій ранку розбудила, бо в тебе курка пропала?

— Не пропала. Її нема.

— А це не те саме?

— Ні. Пропала — це коли невідомо де. А я приблизно знаю.

Іван перестав терти обличчя.

— І де ж?

Галина Петрівна виразно подивилася через його плече на двір.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Я твою курку вкрав?

— Я такого не казала.

— Ти щойно сказала, що вона в мене.

— Це не означає, що ти її вкрав. Я поки даю тобі можливість добровільно повернути майно.

Іван відкрив рота й знову закрив. Галина Петрівна чекала. За тридцять років роботи бухгалтером вона бачила такий вираз на обличчях людей сотні разів — зазвичай одразу після фрази «а тепер покажіть мені підтверджувальні документи». Нарешті Іван сперся руками на паркан і подивився на неї майже з образою.

— Галю, нащо мені твоя курка? У мене гроші є. Я можу собі курку купити.

— Можеш.

— То навіщо мені красти твою?

— Значить, повернути буде неважко.

— Та я її не брав!

— Не кричи. Курей лякаєш.

— Твоїх чи тих, яких я, по-твоєму, вкрав?

Галина Петрівна вже збиралася відповісти, коли за спиною тихо прочинилися двері. На ґанок вийшов Марк. Він зупинився, побачив Галину Петрівну біля паркану, незнайомого чоловіка по інший бік і, очевидно, вирішив, що потрапив у розпал серйозного конфлікту.

— Доброго ранку.

Іван повільно перевів на нього погляд.

Марк подивився на Івана.

Щось змінилося.

Галина Петрівна цього спочатку не помітила. Вона саме намагалася зазирнути через паркан і перевірити, чи не ходить десь у сусідській траві руда зрадниця. А от Марк раптом перестав виглядати сонним. Він ледь помітно втягнув повітря, завмер і придивився до чоловіка уважніше. Запах був дивним. Людським — і водночас ні. Теплим, різким, із чимось диким, чого Марк не міг одразу визначити. Іван дивився на нього не менш уважно. Його ніздрі ледь помітно ворухнулися, брови зійшлися, але вже за мить обличчя знову стало звичайним.