Глава 2

До обіду Галина Петрівна встигла зробити для себе кілька важливих висновків. По-перше, вампіризм не звільняв її від роботи по господарству. По-друге, безсмертя зовсім не означало, що можна ходити по полуниці, не дивлячись під ноги. І по-третє, якщо Марк ще хоча б раз назве її Галею, вона справді перевірить, наскільки міцна в нього після перетворення голова. Сам Марк після ранкової гонитви поводився обережніше й тримався від городу на пристойній відстані. Час від часу він поглядав на Галину Петрівну так, ніби хотів щось запитати, але, очевидно, вирішив не ризикувати. Вона це помічала, але не поспішала допомагати. Нехай трохи помовчить. Їй теж потрібно було звикнути до думки, що поруч із нею тепер живе людина, яка прожила сто сім років після перетворення, а поводиться часом гірше за її онуків.

До полудня вона вже встигла нагодувати курей, перевірити теплицю, полити те, що потребувало води, і двічі обійти город, хоча раніше на таку кількість роботи неодмінно почала б нити спина. Тепер вона могла нахилитися, підняти відро, присісти біля грядки й випростатися без тієї короткої паузи, до якої звикла за останні роки. Спочатку це навіть тішило. Потім стало трохи моторошно. Людське тіло, яким вона прожила п'ятдесят сім років, мало свої обмеження, і Галина Петрівна знала їх майже так само добре, як знала власний будинок. Тепер межі раптом зникли. Вона могла підняти важке відро й навіть не відчути ваги. Могла довго працювати без втоми. Чула кожен звук навколо й розрізняла запахи, на які раніше взагалі не звертала уваги. І все це було зручно, поки не починало нагадувати, що вона більше не така, як учора.

Саме тому, коли Марк після обіду знову заговорив про кров, Галина Петрівна поставила чашку на стіл і подивилася на нього з тією особливою увагою, яка в неї з'являлася перед тим, як вона збиралася розібратися в якомусь фінансовому безладі.

— Нам треба поговорити про ваше харчування, — сказав Марк.

— Моє?

— Вампірське.

— А людською мовою можна?

Марк сів навпроти. Сьогодні він виглядав значно впевненіше, ніж учора, і це Галину Петрівну чомусь одразу насторожило. Коли людина, яка ще вчора не могла нормально пояснити, що з тобою сталося, наступного дня приходить із серйозним виразом обличчя й заявляє, що зараз розповість про твоє харчування, це зазвичай означає, що неприємна частина розмови ще попереду. Марк склав руки на столі й почав пояснювати, що звичайна їжа для вампіра не є отрутою. Їсти можна майже все те саме, що їла людина, — м'ясо, овочі, каші, хліб, солодке, фрукти. Вони можуть пити воду, чай, каву, навіть алкоголь, якщо хочуть. Організм це приймає, смак і відчуття нікуди не зникають, але така їжа не дає їм головного — тієї енергії, яку забезпечує кров. Вона підтримує вампірський організм, допомагає відновлювати сили й фактично замінює те, що після перетворення людське тіло вже не здатне виробляти самостійно.

— Тобто я можу нормально їсти? — уточнила Галина Петрівна.

— Так.

— Борщ?

— Так.

— Картоплю?

— Так.

— Вареники?

— Так.

— Сало?

Марк на секунду замислився.

— Якщо вам хочеться.

— Мені завжди хочеться.

Вона кивнула, задоволена першою частиною відповіді. Звичайна їжа залишалася. Це вже було добре. Галина Петрівна не уявляла свого життя без домашнього борщу, картоплі з кропом і пиріжків, які влітку любили її онуки. Якщо безсмертя вимагало від неї відмовитися від усього цього, вона ще подумала б, чи не краще було залишитися звичайною смертною людиною. Але потім Марк сказав, що цього недостатньо.

— Але кров вам усе одно потрібна.

Галина Петрівна повільно відклала ложку.

— Скільки?

— По-різному.

— Від чого залежить?

— Від віку, сили, активності, стану організму. Після перетворення потреба може бути більшою, особливо в перші дні.

— А якщо я її не питиму?

Марк не відповів одразу.

— Спочатку буде сильний голод. Потім слабкість. Вам стане важче контролювати інстинкти.

— Які ще інстинкти?

— Вам захочеться крові.

— А зараз не хочеться?

Вона сама відчула, що це питання було зайвим. Варто було лише згадати запах крові, як у роті з'являлося знайоме відчуття. Не огидне, не страшне — просто дуже конкретне бажання. І від цього Галині Петрівні було не по собі. Вона все життя вважала себе людиною, яка вміє контролювати себе. На роботі могла зупинити директора, коли той намагався провести через бухгалтерію якусь дурницю, могла спокійно вислухати сварку двох працівників і за хвилину змусити їх говорити по суті. Вона не кричала без причини, не кидалася на людей і взагалі не мала звички втрачати голову. А тепер її власне тіло раптом вимагало крові.

— Хочеться, — чесно сказала вона.

— Це нормально.

— Мені не подобається.

— Розумію.

— Ні, не розумієш.

Марк замовк. Цього разу Галина Петрівна не стала продовжувати. Вона сама не до кінця розуміла, що саме її так дратує. Не кров. Не зовсім. Її лякало те, що потреба була настільки природною. Наче організм уже зробив вибір за неї, а її власна думка тепер мала лише погодитися.

Вона помовчала, а потім запитала:

— Людська кров обов'язкова?

— Ні.

Галина Петрівна одразу підняла очі.

— Ще раз.

— Людська кров не обов'язкова.

— А тваринна?

— Можна.

— Тоді в чому проблема?

Марк трохи відсунувся на стільці.

— У кількості.

— Пояснюй.

Він почав розповідати, що тваринна кров справді підходить, але вона менш поживна. Для підтримання нормального стану вампіру її потрібно більше. Людська кров насиченіша, і тому кілька ковтків можуть дати значно більше, ніж така сама кількість тваринної. Крім того, смак відрізняється. Людська кров для вампіра має складніший «профіль», як висловився Марк, і різні люди можуть відчуватися зовсім по-різному. На смак впливають вік, харчування, стан здоров'я, ліки й навіть те, наскільки давно людина їла. Деякі крові приємніші, деякі гірші, а деякі можуть бути настільки специфічними, що вампір волітиме голодувати, ніж пити їх.