Глава 1

У селі ніхто не вірив у вампірів.

Галина Петрівна, наприклад, не вірила точно.

Їй було п'ятдесят сім, тридцять років вона прожила в цьому селі й знала, де після дощу провалюється дорога, у кого з сусідів краще родять помідори, а в кого чоловік знову пішов «до кума» і повернеться через два дні. Вона вірила в погоду, яка змінюється перед дощем, у те, що кури відчувають грозу раніше за людей, і в те, що якщо Іван каже: «Я тільки на хвилинку зайду», — треба одразу ховати від нього самогон.

А у вампірів — ні.

Тому, коли того вечора на сільській дорозі перед нею з'явився дивний молодий чоловік у чорному пальті, Галина Петрівна подумала про що завгодно, тільки не про вампіра.

Вона подивилася на нього, потім на дорогу, потім знову на нього.

— Заблукав?

— Ні.

— До кого?

— Ні до кого.

— А чого тоді тут стоїш?

Хлопець на мить розгубився.

— Я... просто проходив.

Галина Петрівна скептично глянула на його чорне пальто.

— Пішки?

— Так.

— Вночі?

— Так.

— У нашому селі?

— Так.

Вона знизала плечима.

— Ну то проходь.

Вона вже повернулася, коли хлопець раптом сказав:

— Пані...

— Що?

— Ви не могли б допомогти?

— Якщо грошей просиш, то нема.

— Ні.

— Їсти?

— Ні.

— Телефон?

— Ні.

— То чого?

Хлопець зробив крок до неї.

— Мені дуже потрібна...

Він замовк.

Галина Петрівна примружилася.

— Що?

— Кров.

Запала тиша.

Десь далеко гавкнув собака.

Галина Петрівна подивилася на хлопця так, як дивилася на особливо безнадійних людей у черзі до поліклініки.

— А, — сказала вона нарешті. — То ти п'яний.

— Я не п'яний.

— Наркотики?

— Ні.

— Психіатр потрібен?

— Ні.

— Ну то йди своєю дорогою.

Вона знову рушила.

Хлопець залишився стояти.

Він був голодний. Дуже.

Останні кілька днів усе йшло шкереберть. Машина зламалася. Телефон розрядився. Готель виявився зачиненим. А найгірше — він уже давно не пив крові.

Марк був молодим вампіром. Не за людськими мірками, звичайно. За людськими йому було сто двадцять сім років: сто сім із них він прожив вампіром, відколи у двадцять років його перетворили. За вампірськими мірками він усе ще вважався недостатньо досвідченим, щоб самостійно подорожувати на далекі відстані.

Але йому дуже хотілося довести протилежне.

Саме тому він зараз стояв посеред українського села вночі, голодний, злий і абсолютно безпорадний.

І перед ним віддалялася жінка, від якої пахло теплим молоком, яблуками, свіжою землею і чомусь кропом.

Він зробив крок.

Потім другий.

— Пані...

Галина Петрівна обернулася.

— Чого?

— Вибачте.

— За що?

Він кинувся на неї.

Усе сталося так швидко, що Галина Петрівна навіть не встигла толком злякатися. Щось важке врізалося в неї, земля хитнулася під ногами, а потім вона відчула різкий біль у шиї.

Наступної миті біль зник.

Марк відсахнувся так раптово, ніби його обпекло. Він витер рот рукавом, скривився і кілька разів поспіль сплюнув на землю.

— Фу.

Галина Петрівна, яка ще кілька секунд тому намагалася зрозуміти, чому перед очима темніє, повільно підняла голову.

— Що «фу»?

Марк дивився на неї з неприхованим жахом.

— У вас...

— Що в мене?

Він знову сплюнув, ніби сподівався позбутися смаку.

— Кров якась...

— Яка?

— Солодка.

Галина Петрівна насупилася.

— А ти чого хотів? Яблучний сік?

— Ні, але...

Він замовк, знову витер рот і похитав головою.

— У вас кров ненормальна.

— Сам ти ненормальний.

— Я серйозно.

— І я серйозно. Якщо ти ще раз мене вкусиш, я...

Вона не договорила.

Ноги раптом підкосилися.

Марк встиг її підхопити.

— Пані?

Галина Петрівна спробувала відштовхнути його.

— Не чіпай мене...

Але голос вийшов тихим і якимось далеким.

Світ перед очима поплив.

Останнє, що вона почула, перш ніж провалитися в темряву, було його розгублене:

— Що ж я наробив...

-------

Галина Петрівна прокинулася ще до світанку і спершу не зрозуміла, що її розбудило. Вона лежала нерухомо, дивлячись у темряву спальні, і чекала, поки мозок нарешті знайде відповідь. У хаті було тихо, як і належить о четвертій ранку, тільки десь за стіною рівно цокав годинник. Потім вона почула, як на кухні холодильник увімкнувся після короткої паузи, як у дворі шелеснула суха гілка, як за кілька хат хтось зачинив двері. Галина Петрівна насупилася. Вона ще не встигла подумати, що це дивно, коли почула ще один звук — дуже тихий, майже нечутний, але чомусь настільки виразний, що відразу зрозуміла: це миша бігає під підлогою.

— От зараза, — сонно пробурмотіла вона.

Вона сіла на ліжку й, перш ніж поставити ноги на підлогу, машинально потерла поперек. Робила вона так щоранку вже кілька років: спершу перевірити, наскільки сьогодні болить, потім вирішувати, чи можна різко вставати. Але цього разу долоня натрапила на абсолютно здорову спину. Галина Петрівна завмерла. Потягнулася, обережно нахилилася вперед, потім убік. Нічого. Навіть коліна, які вчора перед дощем ниючим болем нагадували про себе, мовчали.

Вона посиділа ще трохи, насторожено прислухаючись до власного тіла.

— Не подобається мені це, — сказала вона нарешті.

Підвелася. Без звичного кректання, без опори на тумбочку, без тієї маленької паузи, коли треба було дати ногам згадати, навіщо вони взагалі існують. Просто встала — легко, майже без зусиль. Від цього стало ще підозріліше.

Галина Петрівна кілька секунд постояла посеред кімнати, а потім згадала про глюкометр. Учора вона так і не перевірила цукор перед сном, а ліки, здається, теж не випила. Після такого вечора вона могла очікувати чого завгодно, але краще було перевірити.

Вона взяла з тумбочки глюкометр, сіла на край ліжка й за звичкою підготувала все необхідне. Вставила тест-смужку, взяла скарифікатор і проколола палець.