1. Щоденник Графа Дракули

Ну, здоровеньки були тобі - ненависний щоденнику! Пам'ятаю, як безжально спалив тебе. На те я мав причини. Тому поборовши свої страхи, я знову намагаюся зажити як раніше, записуючи щодня усі події. Але замість того, щоб жити справжнім, радіти кожному дню і ділиться з тобою відвертим. Я мабуть розтлумачу тобі ось що. Ти щоденник, мало не довів мене до безумства, разом з тим убив сотню моїх друзів і ще більше ворогів. За ворогів тобі спасибі, а ось моїх друзів міг би і поберегти. Але не ти зрозуміло, а твоє минуле втілення, що я дбайливо зберігав від чужих очей, ховаючи там свої спогади. Так ось вони безжалісно були знищені. Усі мої сльози щастя і дні безтурботних веселощів - згоріли одного разу, палаючи сторінками мого щоденника. І сьогодні переконавшись, що мені більше не загрожує небезпека, але все ще сумніваючись, а чи варто - я відкриваю твої свіжі сторінки і виливаючи в них душу, розкрию тобі таємницю: чому ти був спалений, наче відьма, яку переслідує свята інквізиція. А справа була така:

Доха, Катар 2017 року.

Я пив свою Мері. І коктейль та жінку одночасно. Тоді ще мода була, називати всіх Мері і багато хто так і представлявся - я Мері. Тому що якщо тобі пощастило бути офіціанткою в барі, то ймовірність прожити довше за інших людей збільшується. Так от ця Мері нахилила шию, як годиться і я запиваючи її розведену горілкою кров, дивлюся на місто. Спека була неймовірна і хоча вампіри вже давно не вмирають від сонячного світла, мені здавалося, що саме я зараз згорю. Тому, висмоктавши з неї до останньої краплі і відкинувши на барну стійку, я витирав потіки з куточків губ, слухаючи як інший відвідувач лається на мене:

- І хто мене тепер обслуговуватиме?

Дідько, я й не подумав за нього. Адже я теж відвідувач усе-таки. А напівмертва барменка Мері вже ні на що не годилася: навіть книгу скарг не могла принести. Вона лежала на пекучому сонці, а я стоячи в тіні і втираючи губи, трохи шкодував цього пухкенького вампирушка, що мав нещастя зазирнути в глушину по вулиці Ар-Раян. Такий низенький, в білому тобі і на голові куфія, ховає без потреби його ікла. А ховає, бо пити мусульманам заборонено у цей час. А він все одно прийшов показати свої зуби красуні Мері. Тільки от я, румунський турист, по незнанню встромив у неї по самі гланди, свої наточені ікла і тепер винно вислуховував лайку старого араба:

- Ось після Рамадану, на кожного мешканця видаватимуть, аж по три Мері! Як і належить. А зараз що?

А зараз, я опустивши очі, пішов до куточка покупця і діставши звідти жалібну книгу, простягнув її вампіру, що народився на світ ще до Різдва Христового. І стоячи, як недосвідчений молокосос, дивився на замерзлу Мері, що остаточно відкинула ковзани - прямо на стійці. Бар поступово наповнювався відвідувачами і розмахуючи руками вони лаялися арабською, яку я не міг зрозуміти, але здогадувався. І залишившись без напоїв, вони йшли геть, а старий як сама планета Земля, низькорослий вампір з пузиком, вирішив написати скаргу керуючому готелю. Дивлячись на мене своїми іклами, він показово перегорнув сторінки і тут трапилося, то чого ні я ні він не чекали. Спалахнувши полум'ям, ніби він якийсь шахід, раптом вибухнув.  І розлетівся на дрібні шматочки, що перетворюючись на попіл, обсипали мене з ніг до голови. Від несподіванки я знепритомнів.

Запах нашатирю розбудив мої ніздрі і дивлячись відразу трьом лікарям у вічі я відповів:

– А! Що? Де я?
– Скільки бачите пальців?
- Вісім!
- Як вас звати?
- Граф Дракула.
- Погано у вас справи Граф!

А справи були справді не дуже. Лікарів ставало дедалі більше і голоси їх страхітливі, шкрябали мою голову, з якої не виходила жахлива картина. Я намагався заспокоїти себе, посилаючись на спеку. Швидше за все в мене знову запій та кровоголізм, а я перебрав трохи з Мері. Тому, відкинувшись на м'яку подушку, я довірив своє вампірське життя лікареві, що робив мені переливання. Скоро все це закінчиться, і я поїду назад додому. Полечу точніше. Голова розколювалась і кипіла. Знову і знову, ніби поставлене на повторення відео, я згадував, як товстенький дідок відкриває жалібну книгу. Його охоплює неймовірних розмірів полум'я та розриває на частини, не залишивши на ньому живого місця. Я намагався не думати, адже це були галюцинації. Вампіри – безсмертні. Їх не беруть коли, дзеркала, полин і що там ще дітям у казках читають. Ми безсмертні і крапка! Ми живемо вже бозна-скільки, зовсім ні від кого не ховаючись і у відкриту п'ємо людську кров. У нас є цілий заводи, де вирощуючи людей для різних цілей: від робочої сили до банальної їжі, ми не терпимо потреби когось вбивати. Адже смерть людини вже давно за вбивство не вважають. Нас сім мільярдів на планеті і більше не потрібно, адже ми не старіємо, не вмираємо та не розмножуємось. Люди для нас корм та прислуга. А я захопився Мері. І намагаючись швидше заснути, я знову бачив той жахливий вибух, але переконував себе, що отримав сонячний удар. 

Я розплющив очі і роздивляючись темряву, приходив до тями. Лікарі вже не двоїлися, зате якийсь мерзенний кликан світив мені прямо в обличчя ліхтарем:

- Прокидайся спляча красуня! Прокидайся і розповідай.
- Ви хто?
- Я - твій термін, як мінімум п'ятихатка в катарській в'язниці, якщо будеш і далі мовчати.
- Мовчати про що? Що я зробив? Де я!
- Ти укокошив почесного громадянина Держави Катар! Але мене цікавить як?

До речі, почесними називалися всі громадяни завдяки своєму походженню, бо вони були вампірами. І я з жахом знову почав згадувати, як почесний пузатий араб вибухнув прямо на моїх очах. Згадав я це не вагаючись, але як сказати? Що я вбив його книгою скарг? Я хотів би розсміятися, але ситуація була не найбільш підходящою. А мій термін у п'ятсот років, з погонами полковника, на всю лупив мою чудову голову об стіл. Вчепившись рукою в шовкову шевелюру моїх білосніжних локонів, він мало не вибив мені ікла і відхаркуючись кров'ю йому на піджак, я промимрив: