-69-

– Це через його вчорашню втечу? – припускаю ідучи з Томасом до кабінету Ліліт.

– Ні. – коротко відказує. 

Ми проходимо повз невелику галерею перед кабінетом. Дворецький прочиняє мені двері, запрошуючи увійти першою після чого щільно зачиняє за собою двері.

– Томасе, що відбувається? – розвертаюся до нього усім корпусом. Адже його напружений стан, ані тим паче глухе мовчання впродовж всього шляху, не робило послугу моїм і без того розхитаним нервам.

Спираюся попою на стіл серйозно дивлячись на похмурого дворецького.

– Здається, ми знайшли рештки двох найманців які вас викрали.

Відчуваю як брови поповзли догори. Мені ж це зараз не почулося, і він сказав “рештки”?

– Вони… мертві. – запитую радше для себе.

– Так – згідно киває заклавши руки за спину – Ми знайшли їх у Тихому лісі за три кілометри від маєтка, скинутих у рів. І є підстава думати, що їх вбив вампір.

– Є докази? – напружуюся чуючи це.

– Неподалік маєтка було знайдено рештки сорочки, яку ми йому видавали. – пояснює.

– Але це не зовсім доводить його причетність – натякаю, що самого одягу було недостатньо. Оскільки це міг бути будь-хто з маєтка у такій же сорочці.

– Так, – погоджується Томас ведучи далі – але на тілах найманців було знайдено тілесні ушкодження, які не під силу зробити людині. – наголошує – Одному з них розтрощили голову в нерозпізнане місиво, а ще переламали ноги. Другому, перебили руки й видерли нутрощі з черева.

Мене мало не вивертає коли уявляю цю картину. Можливо, навіть гіршу за будь-який фільм жахів що мені тільки траплявся.

– Ви бажаєте їх опізнати? – пропонує, а я як тільки думаю про те, що мені доведеться побачити і який там буде запах…

В роті накопичується в'язка слина, коли власне тіло згадує примарний затхлий сморід розкладаючого тіла. Якого тут і близько не було аби відчути. Та однієї думки, чи спогаду було більш ніж достатньо. Адже цей гидотний запах, ніяк не можливо було забути, що здавалося я і досі могла відчувати його на собі. Через що мені нестерпно кортіло залізти у ванну повну миючих засобів і знову помитися до крові здертої шкіри. Настільки цей сморід в’їдався у неї.

Роблю глибокий вдих, щоб вгамувати задушливу нудоту.

– Ні. Якщо вони повністю підходять за описом, то для мене цього буде достатньо.

– Я вас зрозумів – киває розгладжуючи лівий вус, продовжує тему з вбивством – Підстава вважати, що вампір міг убити найманців більш ніж реальна, як на мене. Бо ще з записів епідемії Червоної гарячки, жертви мали подібні ушкодження від рук вампірів.

– Але де докази, що це зробив саме Деонт, а не інший перевертень або вампір? – намагаюся скласти все до купи, не в змозі повірити, що це був саме він – Та й що, як це міг бути дракон? – припускаю вже добре знаючи, на що ці смердючі ящури спроможні. Адже один з них вже довів, що цілком здатен розтрощити голову вампіра вщент! 

“А Дельт… Він ж не людина, вірно?” – пригадую ту його хоч і не таку виразну, але бляха, луску як і у того покидька!

– Ви підозрюєте Дельта? – прямо запитує немов знаючи мої сумніви.

– Можливо… – не рівно видихаю чуючи власний гнів та розгубленість – але я не впевнена що…

– Це не міг бути він – перебиває мене Томас – Дельт хоч і має драконячу кров, але він напівкровка. Тому не має тієї ж сили що і чистокровні дракони. Та й з моєї особистої перевірки – починає ніби заспокоюючи – у ньому від дракона передалося не багато. Тож, вампір все ще залишається під питанням, оскільки він… – почав був Томас, але я його обриваю.

 – Тієї ночі я була з вампіром коли помітила найманців у маєтку – аргументую. Бо вже опісля неї головорізи зникли, а Деонт був зі мною цілодобово.

– У маєтку немає рабів схильних до вбивства, окрім нього. – все ніяк не міг відчепитися від вампіра Томас, який перейшов до іншого підозрюваного про якого несподівано згадує – Хіба що, це ще міг бути перевертень якого ви привели.

– Це не він – грубо відмовляю не вагаючись ні секунду, захищаю Сурі.

– Ви впевнені? – повільно розхитує дошки моєї впевненості, що й так погрожували рухнути у будь-який момент – Перевертні бувають дуже агресивними у своїй звіриній подобі.

Мовчу думаючи над тим, чи точно б Сурі міг таке зробити. У голові прокручую старі обриси того, як молодий сніжний барс нападав на моїх викрадачів. А також те, як Деонт з легкістю забив дракона Жадани мало не до смерті. Ні, Сурі б фізично не міг їх побороти, не те щоб розтрощити голову, а от Деонт…

Стискаю край стола до побілілих пальців.

– Перевертень на таке не здатний – заперечую все ще не знаючи де правда – він замалий.

– Молоді перевертні занадто запальні. – тихо додає масла у вогонь.

– Як гадаєш, його могли забрати на торги? – міняю тему розмови, вхопившись за ще один варіант. Оскільки мені не подобалося куди саме він вів нашу розмову.

– Цілком, якщо він був без рабської мітки власника. – він запитально дивиться на мене.

“Отже, його забрали.” – роблю невтішний висновок молячись аби Сурі був саме там.

– Аукціон сьогодні працює? – натомість питаю.

– Так.

– Тоді я піду за ним.

– Але…

– Я все вирішила Томасе! – гримаю ставлячи крапку у цьому неприємному діалозі, на що дворецький лише незадоволено смикає вусами.

– Підготувати вам екіпаж? – сухо питає схиливши голову коли я вже направлялася на вихід.

– Так – кидаю не глянувши. Побігла прямісінько до своєї кімнати захопити з собою декілька мішечків з монетами, які сховала у шухляді на всяк випадок якби довелося тікати.

Зайшовши до своєї кімнати. Різко зупиняюсь ще на самому прозі як побачу фігуру вампіра, що задумливо розглядав паперову троянду яку я обережно залишила на туалетному столику.

– Ти вже повернулася – радісно мугика.

– Що ти тут робиш? – побіжно питаю, пропустивши купу скарг щодо проникнення до моєї кімнати. Відкриваю саму нижню шухляду туалетного столика й дістаю мішечки, які ховаю до кишень. Не знаю чи цього вистачить, але буду сподіватися що так. Витрачати час на переодягання я не стала.