-68-

Ось – ставлю перед вампіром його ранкову порцію крові, до якої він гидливо морщиться.

– З мене годі, я більше не питиму курячої крові. – категорично відмовляє, показово відсунувши від себе склянку з кров’ю подалі.

Підсуваю її назад, що мало не розплескується червона рідина.

– Пий і не вимахуйся, ато будеш голодним! – ставлю його перед фактом.

– Мені набридло це лайно – продовжував вередливо вертіти носом виїдаючи мені мозок з самого ранку, що вже голова гуділа.

– Ой, та годі вже. – стомлено зітхаю беручи свою чашку міцної кави, аби полегшити свої страждання – Кров вона і всюди кров. Яка різниця.

Роблю ковток гарячого напою від якого мліють всі мої смакові рецептори – говорячи що я в раю, але реальність показує – що ні. Бо одне чортеня все ж сиділо поруч, заодно зі справжнім демоном по іншу сторону.

– Поясню тобі по людськи – починає за хмар – для мене жерти тварин – це як для тебе їсти кляту траву кожен день.

– Тобто корисно – роблю очевидний висновок.

– Тобто на смак лайно в будь-якому вигляді.

Закочую очі скоса глянувши на тиху Марсію, що споглядала за всією цією ранковою виставою. На сеанс якої вона хотіла потрапити ще відтоді, як я випадково згадала, що змушувала пити Деонта з соломинки. Та не задача, вампір саме сьогодні вирішив влаштувати свій черговий каприз через їжу.

Ну їй богу, як та малеча.

– А може ти даси мені трохи власної крові? – підлизується.

– А може ти закатаєш губу і візьмеш курячу кров? – єхиднічаю відбиваючи геть ці його котячі очі. Які на щастя, на мене не діяли у виконанні цього наглючого комара. Який і без допомоги знаменитої соломинки чудово пив з мене кров, ще з першого дня нашої зустрічі!

Упершись на своєму. Вампір відкидається на спинку стільця на якому починає активно погойдуватися, показово дуючи губи.

"От і добре." – з полегшенням видихаю. Продовживши свою ранкову трапезу у блаженній тиші, я запиваю кавою пундик з цукровою посипкою. Боковим зором бачачи, як один упертюх тихо зиркав у мій бік вимагаючи такої йому необхідної уваги для продовження своєї істерики. Ігнорую його, насолоджуючись тишею ранку, який розпочався на диво тихо й мирно, що здавалося його вже ніщо не могло зіпсувати – окрім одного.

Його, трясця твої матері!

Злегка хмурюся, як чую що вампір починає тарабанити пальцями по столі.

Сьорбаю каву.

Марсія шкрябає ножем по тарілці розрізаючи пухкенький млинець политий медом.

Вампір голосно зітхає з тихим мугиканням.

Я їм далі.

Ритмічний стукіт Деонтових пальці частішає.

Лінія моїх брів все більше сходиться до перенісся, що ще трохи і вони могли зростися. Відкушую солодкий пундик, ретельно пережовуючи шматочок мало не зі злісним скрипом зубів, які здавалося кришилися разом з кристаликами цукру.

Невгамовні пальці вампіра зачіпаються за срібну соломинку, що спокійно спочивала собі на білосніжній серветці. Деонт граючись вертить соломинку між своїх пальців, а далі ніби навмисно починає нею цокотіти по своїй склянці!

Стискаю ручку чашки міцніше настільки, що здавалося я її скоро відірву.

З усіх сил намагаюся ігнорувати вампіра, але настирливе дзенькання металу по склу що тільки частішало, доводило мене до сказу! Що я вже просто мріяла відібрати у нього ту кляту соломинку та встромити її йому прямо в око!

– Може годі вже! – гиркаю на вампіра не витримавши цієї какофонії.

Срібна соломинка завмирає у сантиметрі від склянки. Деонт не відводячи від мене знущального погляду капосного кота, що скидає вазони прямо перед своїм господарем який зробив йому зауваження. Він з дзенькотом кидає соломинку в склянку з кров’ю, на що я роздратовано скриплю зубами готова загарчати! 

От же ж, паразит!

Деонт переводить свою театрально знуджену фізіономію до Марсії, яка чекала фіналу цієї епічної вистави, на яку не полінилася прийти найпершою.

– Прошу. А на що ви власне чекаєте, панно Делело? – питає так, ніби й сам не розуміє нащо вона сюди прийшла. Вампір розмішував кров соломинкою спираючись на лікоть.

– А ти думаєш я б пропустила таке рідкісне явище, як твої прийоми їжі – спокійно виголошує хитро зблиснувши блакитними очима з явною насмішкою.

Боже, і чому я єдина хто зараз відчуває себе дорослою, сидячі серед куди старших за мене на пару сотень років істот?

– Не таке це й рідкісне явище, я їм тричі на день кожного дня. – кусюче відказує повчальним тоном професора який розповідав черговий феномен. Вампір вів з демоницею ввічливу війну слів та поглядів, що мені вже кортіло застогнати від цієї люб'язної награності цих двох.

“Хоч би каву мені не забризкали своїми отруйними язиками.” – додаю подумки бувши нейтральним спостерігачем, який розумно не ліз в усе це.

– Тоді пий, не соромся, ато кров скоро згорнеться – (дружньо) закликає його до дій, показово запиваючи млинець гарячим чаєм не забувши відставити мізинчика.

Вампір незадоволено скорчивши обличчя у натягнутій за вуха усмішці, взяв свою порцію. Прискіпливо розглядаючи вміст склянки так, ніби намагався знайти там будь-що, аби тільки це не пити. Але так, як ні ока тритона, ні гоблінських пальчиків він там не знаходить. Деонт знехотя потягнув кров через соломинку при цьому так кривлячись, начебто я його змушувала пити чистий лимонний сік.

І ось так ми сидимо деякий час доїдаючи кожен свій сніданок, доки не роздається голосне посьорбування через соломинку.

– Смачно? – мило запитує няня у турботливій манері, задоволено спершись на стіл розглядала кислу міну вампіра.

– Дуже – з глибоким сарказмом буркає, ввічливо кривляючись їй у відповідь.

– Рада за тебе. – тішачись, квапиться злиняти як тільки отримує своє. 

М-да. Та вона б хоч трохи спробувала приховати, що прийшла сюди не лише заради того, щоб подивитися на дресированого вампіра.

Няня граційно складає свої столові прибори, оголошуючи про завершення трапези за всіма правилами етикету. Спираючись на свою тростину встає за столу першою, поглянувши на мене.