-66-

Отож, вмостившись посеред кімнати у крісло. Яке перетягуючи до дзеркала в мене мало спина не репнула, разом з останньою нервовою клітиною! І все це через дрібний килим, що увесь час заважав робочому процесу, зупиняючи й так важелезне крісло! Яке навіть і не питайте мене, чому я взагалі взялася пересувати.

Видихнувши з полегшенням. Я гордо розвалююсь у позі лотоса з гарячою чашкою кави перед великим дзеркалом, на яке падало місячне світло. І по ідеї, зараз я мала б ем… зловити мережу і якимось чином додзвонитися до Ліліт. Але поки що, я тільки витріщалася на власне знуджене відображення, що гралося з чашкою кави вже приблизно хвилин двадцять.

Зітхаю.

Боже, якби знала як, зараз б скинула їй “бомжа” по дзеркалу. Аби я не знаю… Їй прийшла есемес “передзвони мені”. Хоч я і дуже сумніваюся у магічних здібностях свого дзеркала, яке висіло на самих лише гвіздках у проході моєї квартири.

Спершись на руку, сьорбаю свою каву яку тільки дивом змогла приготувати на тому, що у них тут замість плити. Проковтуючи гіркий напій з солодкуватим присмаком, подумки розставляю свої пріоритети коли зв’яжуся з Ліліт. І перше, що мені треба зробити – це переконати її співпрацювати зі мною, аби вона розповіла де знаходиться книга з потрібною мені печаткою. Друге, зробити так, щоб Ліліт дала мені дозвіл на переміщення у моє тіло. Ніби нічого складного.

Сідаю рівніше коли моє відображення почало тьмяніти. Тож поспіхом поставивши недопиту каву біля ніжки крісла. Підходжу до дзеркала.

– Ну, давай вмикайся – шепочу вглядаючись в темні образи, що набували знайомих рис моєї спальні! Яка на моє щастя залишилася цілою.

Що ж, якщо зв’язок налагодився – час починати перемовини!

– Алло? – гукаю заглядаючи у дзеркало – Ліліт. Ти мене чуєш?

Тиша.

– Ліліт. – стукаю нігтем по склу.

Нікого.

Прислухаюся, чуючи тихий шум води у душі.

Гаразд, зачекаймо якщо вже моє дзеркало емігрувало з коридору і аж до самої спальні. Але щоб не витрачати дарма час, я вирішую дещо зробити. Від чого на моїх губах промальовується схвильована усмішка.

– Бо-о-оні-і-іфа-ацій. – починаю протяжно – Котику, іди сюди – гукаю мелодійним тоном, але тупіт знайомих лапок що цокали по паркету кігтиками, я не почула.

Може не почув?

– Боніфацій! Кис-кис-кис! Іди до мамці! – заохочую свою пухнасту удачу якої було не чутно, а його старої улюбленої лежанки біля батареї… не було.

– Боніфацію – напружившись кличу його, але не чую навіть того незадоволеного бурчання у відповідь.

Ні! Зі страхом відходжу від дзеркала не бажаючи приймати страшної правди, якої ще й досі не знала, але могла уявити. Вона ж не могла його вигнати? Або десь зачинити? Чи заморити голодом? Вбити…

“Так! Стоп! Щось мене не туди понесло!” – зупиняю свій потік рандомних найгірших сценаріїв.

Бо самонавіювання, а тим паче накручування – ще ніколи мене нічого до чого доброго не приводило. Перевірено власним досвідом!

А мій котик напевне просто десь спить. Наприклад: на дивані у вітальні, або в кухні на вікні у своїй відвойованій коробці з під взуття. Він ж у дома… Вірно?

Переконую себе у хиткому переконанні, яке не бажало зі мною співпрацювати.

– Боніфацій! – заглядаю у дзеркало під різними ракурсами аби збільшити свій огляд.

Нервово закушую ніготь у який вчепилася зубами, мало не вириваючи з корінням! Адже Боніфацій яким би він втомленим, чи не лінивим не був – завжди, якщо не підбігав до мене, то відгукувався нявкотом. А ця тиша порожньої квартири трохи мене висаджувала.

Дідько, та я б була у сто разів спокійнішою – просто знаючи, що вона його віддала моїй сусідці!

“Але може він не відгукується тому, що у мене інший голос?” – заспокоюю себе тим, що зараз була не у своєму тілі і мій котик не дуже любив чужих у квартирі до яких ніколи не підходив. Хіба що як виняток добре знайомі йому люди, до яких він звик.

Але навіть так – це не зменшувало мого неспокою.

Господи! Та де ж вона там так, довго лазить!

– Е! Ліліт! – кричу у дзеркало втративши терпіння, бо вона точно була у квартирі! – Алло, я до кого кричу! Ліліт! Ліліт, трясця твоїй матері! – гаркаю вчепившись в раму дзеркала, чуючи наближення кроків.

Невдовзі у дзеркалі з'являється “я колишня” у самому лише білому рушнику та закрученою дулькою на голові у якій сушилось волосся. Ліліт обертається у мій бік з досить не задоволено пикою.

– Що ти знову хочеш? – стомлено бризкає так, ніби я вже їй встигла добряче набриднути.

Триндець! Невже в мене реально був настільки дратуючий голос? Жах! 

Але зараз не про це.

– Я прийшла за власним тілом – суворо складаю руки на грудях дивлячись на неї непохитним поглядом, поки Ліліт не соромлячись порпалася у моїй шафі. Дістаючи з неї, ем… червоний пеньюар? Округляю очі зависнувши на цій шмотці. Адже такого прибомбаса в мене з роду не було! Як і… нового телефону, що заряджався на тумбочці! Планшета! Срань! Що вона ще встигла купити?! А головне, де вона взяла на це все гроші?!

– Я вже казала, що не збираюся повертатися назад. Мені тут подобається. – хмикає скинувши рушника під ноги, вона одягає червоний пеньюар. Який їй зараза ще й личив!

– А мені ні! – гримаю у відповідь – Тому, будь така ласкава, піти з мого тіла! – імпровізовано вказую їй на вихід з широкою посмішкою найпривітнішого лакея, що випрошував собі гарні чайові.

Ліліт зверхньо поглядає у мій бік закотивши очі, стягує рушника з волосся яке розправляє пальцями. Продовживши мовчки копирсатися у шафі не звертаючи на мене ніякої уваги, перебирає вішалки що неприємно діяли мені на нерви своїм скрипучим шурхотінням об металеву перекладину.

– Ліліт, яку саме книгу ти брала, щоб підтвердити переміщення? – напосідаю. Бо чорта з два я так, просто від неї відчеплюся!

– Не пам’ятаю.

– Пам’ятаєш! Говори!

– Як гадаєш, мені піде цей колір у твоєму тілі? – приміряє новий шарфик у чорно жовту смужку бджілки.