-65-

Назад ми вже їхали у гнітючій тиші, розсівшись кожен в окремий кут карети.

Марсія стомлено відкинулася на сидінні навпроти, прикривши очі.

Деонт… Вампір був якимось занадто похмурим й мовчазним. Відсівши подалі на інший бік карети, він втупився порожніми очима у вікно, за всю дорогу навіть і не глянувши у мій бік. І так продовжувалося відколи ми знову переступили поріг того маєтку, після якого вампір незвично притих.

А я…

А що я? Теж сиджу мовчки на іншому боці карети підперши голову рукою, витріщаюсь у вікно за яким проносилися самі лише дерева та кущі після того, як ми виїхали з міста.

Знуджено воджу пальцем по запотілому склу, малюючи сумного смайлика що повільно зникав. Настрою взагалі не було якщо чесно, та й навряд чи він був хоч у когось у цій кареті.

Скоро за густих крон дерев, які зараз стояли темними тінями у пізньому вечорі, мені вдалося розгледіти яскраві вогники нашого маєтку. Який несподівано для себе самої, я була дуже рада бачити. Повз нас приїжджає ще одна карета на якій я побіжно зачепилася оком: наглухо зачинена металева коробка без вікон, яку везуть сірі коні у темну плямку, а за віжками сидів… 

Одна з моїх брів здивовано підскакує дугою.

Адже за віжками сидів вже знайомий мені амбал, якого я зустріла на аукціоні коли саме хотіла спекатися вампіра. Мало не притуляюся до скла вікна щокою, аби поглянути звідки саме він виїхав – це був наш маєток.

“Невже Вальт, якщо я не помиляюся – передумав? І вирішив послати за вампіром, в надії, що я ще й досі його продаю.” – хмикаю подумки – “А якби я була вдома… то продала б вампіра знову?” – дивлюся у скло у якому відбивається напівпрозора постать похмурого вампіра, який і досі був з ніг до голови в крові.

Хитаю головою відкидаючи цю думку.

Карета з тихим шурхотом гравію зупиняється. 

Вилізши на зовні, я на повні груди вдихаю свіже вечірнє повітря після запаху сталі у кареті. Нас зустрічав Томас, який ні в кого не міг допитатися: як все пройшло і що сталося. Коли він натрапляє на вампіра що поспішно втік, першим вилетівши з карети.

Повертаючись до власної кімнати, на шляху до якої я зустрічаю Гейта. Який саме поспішно обсмикував рукави власної форми на якій були світлі плями від якогось пилу, чи пудри яку він струшує йшовши мені на зустріч. Поглядом шукаю Сурі, але страж був сам.

– О доброго вечора, пані Ліліт! – мило посміхається, кивнувши у привітанні.

– Чому ти сам? 

Ігнорую його привітання.

Від Гейта пахло чимось схожим на м'яту з цукром. Запах не різкий, але мала свіжість у повітрі відчутна. Хоч і не довго.

– Вибачте. Я не зрозумів вас – ввічливо перепитує ледь чутно схиливши голову на бік у легкій напрузі, що видавали його широко розведені плечі.

– Чому ти не з хлопцем за яким мав наглядати?

– А… – відкриває рота ніби щось пригадавши – він вже ліг спати. А я вирішив швидко сходити до цілителя, аби трохи себе підлатати – Гейт винувато чує потилицю – Прошу вибачення що ненадовго відійшов. Більше такого не повториться.

– Та нічого – відказую дивлячись на двері Сурі.

Отже, він спить. Гаразд, завтра до нього зайду.

Заходжу до себе на ходу скидаючи брудну сукню та в першу чергу позбуваюсь підборів.

– Ох як добре – шепочу розминаючи ступні, йду до ванної аби відмитися. 

Привівши себе до ладу та повиймавши все зайве з свого волосся, закутуюся в махровий темно синій халат впавши на ліжко спиною. Пробую і собі заснути раніше, але сон все не йшов.

У голові було купа думок. Запитань на які не було відповідей. А ще мені необхідно було трохи прогулятися, щоб провітрити голову.

"Та й ще одну пропажу потрібно знайти."

Знаходжу сама для себе привід, щоб вийти з кімнати. 

І цей привід – Дельт, що мав відвести Деонта до підвалу куди я власне і пішла. Хоча могла доручити це завдання якомусь слузі у цьому величезному домі, аби не пхатися сама. Але ця думка прийшла до мене тільки згодом. Та й коли я перевірила кожну камеру у підвалі. Там не виявилося Дельта.

“Може вампір його зачинив в іншому місці? Та й з чого я взагалі вирішила, що він десь його зачинив?” – хмурюся. Оскільки я не знала як саме тоді втік вампір, а страж зараз міг собі цілком десь ходити.

Тож кинувши цю справу у якій не особливо була зацікавлена. Я просто бездумно броджу маєтком розглядаючи його з середини більш детально.

Проходжу повз знайомий коридор що виводив на кімнату з балконом. Перед якою я зупиняюся, як бачу проблиск світла у нижній щілині дверей та знайомий стукіт тростини якою б’ють по камінцю. На моїх губах з’являється стомлена посмішка коли я вирішую зайти всередину.

Марсія стояла до мене спиною прицілюючись у сусіднє вікно. Тихо зачиняю за собою двері та стаю на вході до балкона, спершись плечем на ободвірок. Складаю руки на грудях ховаючи не прикриті кінцівки у пухкенький халат.

Вона з розмахом б’є тростиною по камінчику і з сусідського маєтка я чую гуркіт розбитого скла.

– Гарний удар.

– Я знаю – у її голосі відлунює нотка зухвалості коли Марсія влучає у ще два вікна підряд, а я тим часом насолоджуюся вечірньою прохолодою що пестила шкіру обличчя, шиї та приємно залазила прозорими пальцями між локонами злегка вологого волосся, яке взялося дрібними кучерями на кінцях. Задираю голову до чорного неба де вже почали помалу з’являтися яскраві зірки та місяць, на якому я затримуюся найдовше.

“Думаю, сьогодні має вийти”.

– Дякую.

Відволікаюся від власних планів переводячи свій погляд на Марсію, що вдячно дивилася мені у вічі. Видушую з себе трохи змучену, але втішну посмішку.

– Немає за що.

– Одне питання – починає крутячи тростину яку тримала горизонтально двома руками – Як саме тобі вдалося вмовити Дерека відпустити вампіра?

Марсія зацікавлено вивчає мене своїми хитрими та проникливими очима.