-64-

Я в усі очі вирячилася на Деонта… 

Срань! 

Та він ж, зараз був величезним! І дуже не схожим на самого себе? Ні. Знайомі риси звичайно зберігалися, але від того він не ставав безпечнішим на вигляд!

Дідько та від його вигляду і впісятися зі страху можна! А особливо коли я спостерігала за тим, як він мало до смерті не забив дракона! 

Який я сподіваюся ще живий? Хоча я і не сильно прагнула його рятувати, але і дивитися на те все теж не могла. Адже від того місива замість бійки в мене зводило судомою шлунок, а гірка жовч так і підступала до горла погрожуючи нудотою.

Все ще приголомшено мовчу, прокручуючи у своїй голові той вражаючий момент з його перетворенням. Оглядаю вампіра, який став на дві голови вищим за мене, що зараз моя маківка сягала його грудей! Мати рідна! Та я ж йому буквально в пупа дихаю!

Пробігаюся очима по незмінним чорним, велетенським крилам з гострим гаками на горі, пристосування яких я встигла сьогодні не тільки дізнатися, а й побачити. Обводжу його широченні плечі та руки на яких проступали випнуті вени, а на ліктях було щось на зразок шипів, чи що воно таке! Його ноги теж, ем… деформувалися, ставши значно більшими, м’язистішими… В загалом як і він сам, що очевидно звісно! І… на пальцях ніг були такі ж великі пазурі, як і на руках, а самі стопи дивно вигиналися у п’ятах що виходило він стояв навшпиньках, немов той “Велоцираптор”!

Проковтнувши, повільно підіймаюся очима догори по міцно збитим ногам та виразніших м’язах його тіла, яке стало значно рельєфнішим.

Деонтова шкіра зробилася блідо світло-сірого кольору.

Задираю голову догори знову наважившись поглянути йому в обличчя, риси якого збереглися попри різкість і гострі кути. Незмінні очі палали криваво-червоним у чорних білках, але не були вже настільки грізними, що трохи заспокоювало. Затримую погляд на його вухах, що стали трохи нагадувати ельфійські через витягнуту форму.

Мені все ще й досі не вірилося що – це був Деонт.

– Катер-рино – вже чіткіше назвав мене на ім’я, яке було незвично чути з його вуст. Вампір виводить мене з малого ступору примушуючи повернутися до реальності. Повертаю свої бозна-куди злетівші брови на своє законне місце перед тим як відгукнутися.

– Так?

– Я не можу… – він незручно підтискає губи – поки що повер-рнутис-ся в л-людс-ське тіло – Деонту схоже важко давалися деякі звуки, через що він деколи говорив по затягнутим складам.

– Чому? – механічно видихаю намагаючись розслабитися та емоції та адреналін бив через край, викликаючи мандражне тремтіння у тілі.

Деонт кривиться відводячи погляд.

– Маю зас-спокої-їтис-ся – коротко кидає без ніяких пояснень, а потім нічого не кажучи несподівано обхоплює мене своєю лапиською за талію у досить обережному жесті, притягує до себе ближче. Упираюсь руками у його торс, твердість якого добре відчувала під своїми долонями. Від Деонта пахло їдким металом, а руки були як і він сам забруднений у драконячу і його власну кров.

Вампір схиляється до мене втягуючи повітря.

– Що ти робиш?

Мої щоки набираються рум’янцем від того, що він зараз ось так просто мене нюхав! Що я вже й не знала, горіла я зараз від сорому, чи зніяковіння!

– Ти поранена? Від тебе пахне свіжою кров’ю. Він тобі щось зламав?

Деонт почав мене обмацувати, ніби переконуючи себе що я ціла не чекаючи на мою відповідь.

– Нічого суттєвого. Це…це подряпини. – відмахуюся не в змозі дивитися йому у вічі, закладаю вибите пасмо собі за вухо. Згадую як дракон розніс його обличчя в щось незрозуміле. І це напевне мені варто було питати чи він цілий, але ось він зараз більше, а ніж цілий стоїть прямо переді мною.

Бо якщо відверто, у той момент коли Деонт перестав рухатися, я подумала що… що дракон його вбив.

Його пазуристі пальці м’яко торкаються моєї шиї, відкидаючи розпавше волосся з колишнього пучка. Відчуваю лоскіт його подиху, зводжу очі зустрічаючись з зосередженими червоними очима, що прискіпливо щурились у невдоволені. Густі виразні брови супляться настільки, що між ними залягають глибокі вертикальні зморшки по якій мені закортіло провести пальцем, щоб розгладити. 

Зауважую що вампір потрохи ставав меншим, поки згодом і зовсім не став собою. Я потягнулася до нього аби торкнутися його скривавленого обличчя, щоб переконатися що воно ціле не тільки на вигляд... Або ж мені просто закортіло до нього доторкнутися, але як тільки пучки моїх пальців ледь зачіпають низ його щелепи, вампір сахається.

Деонт напружено зазирав мені у вічі з прихованою незручністю і… соромом. Але чому?

– Нам час… – він не договорює коли у кімнату вриваються купа людей, а згодом і наляканий Дерек з Марсією яка і зовсім блідне як побачила напівживого дракона у калюжі власної крові та вампіра залитого цією ж кров’ю.

Що я тільки зараз усвідомила, наскільки перед ними постала неправильна картина.

До кімнати з гарно відпрацьованим шокованим вигуком заходить Жадана, на яку я сама вже скрипнула зубами. От сука!

– Ця погань напала на мого раба! – вражено охає прикриваючи рота долонею, оглядаючи свого дракона.

Деонт все ще тримаючи мене біля себе напружується, притискаючи до себе ближче, закриваючи від всіх.

Прослідковую за його ворожим поглядом натрапляючи очима на Дерека, лице якого перекосило від злості. Що кремезний чоловік і сам скидався мені на розбурханого ведмедя, якого ми щойно розбудили зі сплячки.

– Відійди від моєї доньки виродку! – наказав зі сталю у голосі від якої я сама зіщулююся, розуміючи що це було адресовано не мені. Та від цього не ставало легше.

Напруга зависає в повітрі коли Деонт все так само нерухомо тримав мене біля себе, вчепившись тільки міцніше. Навіть тоді, як я спробувала вилізти з цієї хватки аби не погіршувати ситуацію у якій ми опинилися, але його руки продовжували міцно тримати мене за талію стискаючись довкола. Дерек підступив до нас на відстані двох кроків, мало не скаженіючи кидав побіжні стурбовані погляди на мене, на що вампір незрозуміло навіщо запихає мене собі за спину, ніби ховаючи! А сам повертається до чоловіка.