-62-

– Сідай, моя люба – Дерек люб’язно відсуває мені стілець за стіл.

– Дякую – ніяково киваю йому під отруйним поглядом тієї непривітної жінки, яка на щастя виявилася не ходячим мерцем, а всього-на-всього сестрою…

М-да, навіть не знаю, щоб наразі було б гіршим.

Враховуючи те, як саме вона зараз пиляла мене своїм вбивчим, і я б навіть сказала: дико заздрісним поглядом відколи я приїхала сюди. Що їй явно не сподобалося раз вона навіть не виходила на ґанок разом з Дереком, а вже показалася як почула метушню зовні. І бути мені дурепою, якщо я скажу що вона була рада тому, що побачила. Оскільки у неї мало не на лобі було написано: "що наша компанія, взагалі не входила у її плани на сьогодні".

І це стало ще більш очевидним після її натягнутої фрази: "Не очікувала тебе тут побачити сестро."

І якщо не брати до уваги всіх дивностей, що зараз відбувалися довкола нас. Мене все цікавила одна річ і це: “Навіщо Ліліт тримає портрет зі своєю сестрою у кабінеті, якщо вона її так ненавидить? Чи він просто висить там для вигляду, типу щасливої сім’ї?”

Схиливши голову в покорі, Жадані відсуває стілець високий чоловік міцної статури який відразу кидається мені в очі своїм диким виглядом, як і його густа темно каштанова шевелюра що гарно спадала йому на смагляве чоло. Вона гордовито вмощується навпроти мене, а чоловік біля неї підводить на мене свої ядуче зелені очі досить не природного відтінку. Примружившись, він мовчки відходить до стіни неподалік Деонта. 

Отже, він раб.

Тільки зараз помічаю нашийник на його шиї.

Затримую на ньому свій погляд в спробі розпізнати вид, але зовнішньо він нагадував звичайну людину. Якщо не брати до уваги очей і вертикальних зіниць, які виразно витягнулися коли він скосився на Деонта, що ліниво притулився спиною до стіни.

Хм, на вампіра наче не схожий… Або ж червоні очі – це не показник? Чи він, наприклад, перевертень? Але тоді який? І чи у цьому світі в перевертнів – є якісь критерії звіриних видів як: вовк, тигр, ведмідь? Та що як, ні? Тоді він може бути демоном, як Марсія?

Все гадаю, прикидаючи, на кого б він міг бути схожий як чую скрип стільця зліва від себе, де сідає Марсія, а на чолі столу урочисто вмощується Дерек, справа від мене. Ненадовго відволікаюся від раба. Зауважую що навпроти чоловіка, на протилежному боці столу була наготовлена ще одна тарілка з до блиску натертим столовим приладдям. 

Але для кого?

Ми ще на когось чекаємо?

Знову зиркаю на того дивного чоловіка, який не давав моїй цікавості спокою коли я пригадала ще один спосіб, як можна було перевірити расу.

Роззирнувшись. Вдаю що ретельно вкладаю серветку собі на коліна, тихцем пробуючи використати залишок блакитної магії що зостався, аби проявити акру й поглянути на його ауру. Мої очі на мить обдає морозцем, а довкола загадкового чоловіка одразу ж з’являється помаранчева димка.

“Він дракон!” – мало не скрикую від захвату!

Закушую губу від радощів аби не закричати, що у мене вийшло самостійно скористатися магією для власної невеликої потреби.

Мимоволі переводжу свій погляд трохи правіше, бачачи як вампіра огортала така сама димка – тільки вже криваво-червоного кольору.

Деонт ніби відчувши мою увагу на собі, миттєво ловить мій погляд.

Наші погляди на секунду зустрічаються. Він звузив свої допитливі криваві очі. Відстає спиною від стіни. Придивляюся до надітого намордника, через який мені не вдавалося побачити виразу його губ з такої відстані.

Він посміхається? Або ж, ні? Адже його очі серйозні. Але коли це йому заважало? І взагалі, чого він має посміхатися? А я навіщо цим переймаюся, ніби у мене справ інших немає? Он, ціла купа! А я про дурнуваті посмішки думаю!

Хитнувши головою відводжу погляд.

Вихопивши як небесна блакитна димка навпроти мене спалахує більше, здавалося з яросним обуренням у мій бік. 

Жадана з підозрілим прищуром так, і впивалася у мене спідлоба не ворушачись. Зависаю на ній певний час витріщаючись у відповідь, а її побілілі пальці стискають таку ж білу скатертину.

– Ліліт – тихо буркоче Марсія до мене з тонким натяком – прибери акру.

– Що ти там шепочеш рабине? – не обтяжуючи себе ввічливістю, Жадана недбало кидає Марсії – Може голосніше говоритимеш аби всі почули – з неприхованою відразою та огидою позираючи на стихлу демоницю, що сиділа з нею за одним столом.

Няня опускає погляд в тарілку, непомітно водячи великим пальцем по візерунку виделки. Бурчить тихі вибачення.

– Жадано – робить тій зауваження батько.

– Що? – невинно скидає бровами до дрібних зморшок на чолі – Я лише запитала. Та й взагалі, чому нелюдка сидить з нами за одним столом? – обурливо цокає язиком. 

Помічаю, як Марсія незручно підтискає губи, але нічого не каже вперше за стільки часу. Ніби приборкавши в собі всю ту вільну натуру з непокірною харизмою. Завдяки якій вона мені й подобалася, але зараз...

Стискаю кулаки під столом відчуваючи цю неприємну напругу. Яка тисне буквально зі всюди.

– Їй дозволено – Дерек побіжно киває Марсії, начебто дозволяючи продовжити тут перебувати, на що вона вдячно киває.

Жадана цикає.

А мене аж підвертало від цього абсурду! Адже мені страшенно не подобалося, що з Марсією поводилися так, начебто вона була зайвим обдертим декором, а не люд… кхи… розумною істотою. Не розумію, чому вона нічого не сказала Жадані?

– А ти сестричко, май совість та міру – звертається вже до мене в такому уїдливому тоні, ніби я збиралася забрати всю їжу зі столу.

– Прошу? – не розуміла до чого це вона.

Один зі слуг непомітно наповнює мені келих червоним вином.

– Якщо ти за стільки років, нарешті вирішила вшанувати всіх нас власною присутністю на цій річниці. Існування якої ти так відверто ігнорувала. – акцентує на останньому з докором – Це не робить тебе особливою. Як і не дає права забирати те, що тобі не належить. – відчитала мене перед усіма.