-61-

Перше що я побачила як розплющила очі наступного ранку – це вдумливу моську Деонта. Який якогось біса, лежав у моєму ліжку сперши голову на руку! 

О господи. Ще навіть день нормально не розпочався, а перше на що змушена дивитися це він. 

І взагалі, що він забув у моїй кімнаті? Оскільки я добре пам’ятаю – що лягала спати сама.

Деонт лежав на боці повернутий до мене у новій і що важливе цілій сорочці, яка була розстібнута, демонстративно показуючи спокусливо підтягнуті м'язи тіла під нею. Так і манячи відкинути її немов ту завісу й побачити більше. На середині його оголених грудей проглядалася частина “X” подібного татуювання в незавершеному колі. На згині руки якою він підтримував власну голову вирізнявся сильний м’яз біцепса, щільно огорнутий світлою тканиною немов другою шкірою.

Піднімаю погляд вище натрапляючи на темно криваві рубіни зосереджені на мені у мисливській цікавості лінивої пантери, яка помітила на собі мій допитливий погляд. Деонт нічого не сказав, не привітався, а просто продовжував тихо за мною спостерігати з одноманітним виразом на обличчі який можна було трактувати по різному.

Цікавість. Нудьга. Задумливість. Спокій. Німе зваблювання сплячої мене… Бо може він ще й той паразит, але гарний зараза! І, як на зло, мене на цю заразу так і тягне! А не мало б!

Фу Катю! Не бери до ручок каку, ато хто його знає де воно до тебе валялося. Та все ж… 

Не перестаючи обіймати подушку, заспано жмурюся. Хрипло буркочу до свого незваного гостя.

– Тільки не кажи, що ти тут просидів всю ніч.

– Гаразд. Не буду – легко скидає плечима, а на його чоло падає прядка темного волосся.

“Можна було і не запитувати.”

Закочую очі, думаючи: чого я все ж випадково не прибила його минулого вечора, коли гепнулася на вампіра з другого поверху. Цим би зменшивши популяцію сексі-комариків у цьому світі.

– А хіба вампіри не можуть заходити у будівлі без дозволу?

Він криво посміхається з мого вочевидь дурного запитання свіжим огірочком.

– Люба моя, я вільний йти та робити все що моя проклята душа забажає. І для цього, мені не потрібен чийсь дозвіл. До речі, доброго ранку. – і сяє ясним сонечком. Гарний, чортяка.

Зітхаю закопавшись у подушку обличчям аби хоч десь від нього сховатися. 

Згадую який сьогодні день від чого на душі ще важче.

Не хочу вставати. Не хочу нікуди йти. Хочу спати. 

Але треба було вставати й підготуватися до поїздки. 

Ох… відчуття такі, ніби я знову встаю на роботу.

Тож зі змученим стогоном побитої життям кішки скочуюся до краю ліжка й відшкрібаю себе від такої м’якої і привабливої подушки. Сідаю. Закритими очима потираю шию, що страшенно пекла як від сонячних опіків від чого здавалося зараз я могла намацати злізаючу шкірочку. Кривлюся коли рукою випадково задіваю ключицю.

– Деонте, що ти тут робиш? – видушую з себе.

– Я все думав що у тебе за магія – долинає мені за спини.

“А у себе в кімнаті, ти не міг про це подумати?” – фирчу подумки.

– Усю ніч?

– Так.

Обертаюся до вампіра, що розвалився на моєму ліжку як у себе вдома. Він хоч у ночі спав?

– Що тут думати. Певне я вроджений будівельник, он один будматеріал вже вмію виготовляти – недбало відкидаю вставши, плентаюся до ванної. Спиною відчуваю малий протяг з прочиненого вікна.

На майбутнє. Краще зачиняти на ніч вікна, ато до мене вічно різні кровососи в кімнату лізуть. Від яких ніяка москітна сітка не допоможе. Адже тут радше сталеві решітки були потрібні – які б не завадило встановити.

– Виключено. Це не вона – відмовляє Деонт глибоко літаючи у власних роздумах заклавши руки за голову, витріщається у жахливий фіолетовий балдахін.

Нічого не відповівши, я мляво хитаючись продовжила свій шлях до раковини. Мигцем ловлячи наготовлену сукню на сьогодні, яку обрала Марсія з незмінним чорним кольором. Та й зважаючи що сьогодні я буквально йтиму на поминки, боюся щось яскраве було б не доречним.

Набираю прохолодну воду в долоні аби трохи збадьоритися. Плескаю крижаною водою, що пощипувала шкіру одразу ж приводячи мене до тями, від чого я аж мерзлякувато здригаюся. Остаточно прокинувшись повторюю процедуру ще декілька разів, витираю обличчя пухким рушником. Дивлюся на себе в дзеркало…

– О-от ла-айно-о. – протяжно шикаю, кулею вилітаючи з ванної – Це що таке?! – гарчу на Деонта вказуючи на свою розтерзану шию, на якій не було живого місця! 

Вампір ліниво перекочується на бік, позираючи на мене з задоволенням переможця якого я зараз ладна була прибити!

Він оцінююче потирає підборіддя.

– Витвір мистецтва.

Суплюся.

– Не смішно.

Іду до туалетного столика де були заховані мої припаси чудесної мазі.

– А хто сміється? Як на мене, тобі навіть дуже личить – серйозно мовив привставши на ліктях, схиливши голову Деонт милувався блідими синцями на моїй шиї з бешкетним вогником що відбивався у холодних рубінах. Не приховуючи обводить всю мою фігуру повільним поглядом, зупиняючись на оголених щиколотках. І що саме най дратуюче у цій ситуації так, це те, що власне тіло з дивним трепетом реагувало на ці його масні зиркання від яких присягаюся, приємно поколювало шкіру. Чи то  мені здавалося? Як і те, що я могла виразно відчувати на собі його погляд, навіть і не дивлячись у його бік. Я чомусь завжди знала коли він на мене дивився.

– А мені не подобається! – кусюче відрубаю намазуючи болотну мазь на всю шию, яка миттєво прибирає печіння та подряпини від ікол. Квапливо змиваю залишки мазі на вже здоровій шкірі шиї, хапаюся за своє волосся яке приводжу до ладу з курячого гнізда. Побіжно буркочу у серйозному тоні:

– Забирайся з моєї кімнати. Мені треба переодягнутися.

– Дивно. – замислено зсуває густі брови сідаючи на ліжку – А вчора ти благала мене про протилежне – кепкує і собі зализуючи волосся.