-59-

– То кажеш, ти потрапила сюди через книгу.

– Можливо. – невпевнено киваю натягуючи рукав на зап’ястя, стежу як Деонт перебирає книги на полиці. 

Ми коротко обговорювали мій шлях додому, зібравши все що знаємо. Тому зараз шукали заклинання, або черговий віршик про який згадувала Ліліт. Що за її словами – дозволяє обмінюватися душею з будь-яким тілом, але проблема полягала ще у тому, що потрібний нам носій має дати свій дозвіл. Який був написаний у тій книзі, що зараз знаходиться у моєму світі. 

Отже, мені ще треба було якимось чином вмовити Ліліт його прочитати, чим напевне я і займаюсь якщо вийде. Бо як я зрозуміла – для зв’язку з нею необхідне місячне світло якого… сьогодні, як на зло, не було.

Печально дивлюся в одне з багатьох вікон бібліотеки за якими вже майже все затягнуло пітьмою.

Переглядаючи відкладені книги за столом, я приховано позирала на Дельта що стояв на першому поверсі у якості моєї охорони, але цей чоловік... Ох не знаю. Від нього мені було не по собі, а особливо тоді коли він якось дивно на мене позирав, як тільки я відіслала Гейта охороняти Сурі. 

Увага цього стража змінилася. Не скажу що прям кардинально, але дещо все ж було.

На собі я все так само продовжувала ловити липкі погляди від нього, але водночас і легку зацікавленість що інколи трохи напружувала. Та те, що він вичудив по дорозі сюди, я взагалі ніяк не могла пояснити!

Адже якоїсь миті він просто схопив мене за руку і почав обнюхувати немов той пес, злегка вкусив мене за ключицю! Від чого я взагалі отетеріла, не знавши що на це відповісти!

І от зараз, він продовжував пропалювати мене своїми темними очима у яких деколи пробігав жадібний золотий блиск. Потираю злегка почервоніле місце укусу, на яке страж дивиться навіть на такій далекій відстані.

Струснувши головою відкидаю ці думки подалі й відсторонююся від столу, іду до вампіра в прохід між стелажів, аби сховатися подалі від цих жадібних очей внизу що бентежили. Оскільки чим довше я відчувала на собі його погляд, тим більше починало пощипувати місце укусу. Чи то мені так лише здавалося?

Ставши біля стелажа, починаю і собі копирсатися у книгах на протилежній стороні. Веду по шорстким корінцям, схиливши голову на бік читаю надписи. Слава богу не любовних романів, а скоріш томів про магію, печатки, різні заклинання та ще багато різних фокусів.

Через плече зрідка кидаю оком на вампіра що зосереджено гортав книгу за книгою, обираючи кожну наступну тільки за йому відомою логікою. Оскільки він не брав кожну по черзі, а якось виборочно, то зверху, дві книги знизу, ліворуч. А наступну і взагалі бере в самому кінці полички навіть не дивлячись на назву.

Він ж, їх не навмання обирає? Вірно ж?

Не глядячи беру книгу до рук мигцем читаючи про переміщення будівель, креслення різних кіл та всяке інше. Ще раз повернувшись до вампіра, непомітно відсуваю рукав що приховував рабську руну. Підтискаю губи все ніяк не наважуючись попросити про допомогу, через яку мені було страшенно незручно і соромно. Від чого я вже довгенько топталася на місці все ніяк не знаючи, як почати цю розмову.

Ставлю книгу на місце затримавши руку на її корінці.

Набираю повні груди повітря, щоб заговорити, але так само й видихаю.

Сердито мовчу закусивши щоку з середини, я все ніяк не могла з себе вичавити хоча б слово! Дідько, чого я так хвилююся? Попросити допомоги – це ж не складно, але… ААААААААААА! Я НЕ МОЖУ! ТА МЕНЕ БУКВАЛЬНО З ШКІРИ ВИВЕРТАЄ, ЯК ТІЛЬКИ ХОЧУ ЦЕ СКАЗАТИ!

Б’юся в німій агонії у якій мене вивертало куди хоч, але тільки не туди куди треба.

Зітхнувши. Зводжу очі догори змирившись з власною ганьбою, я знову набираюся сміливості. І розвертаюся до вампіра, бувши рішуче налаштована попросити допомоги, але так само рішуче й закриваю рота нічого не сказавши. Розвертаюся назад.

– Ти чогось хочеш? – запитує вампір не повертаючись.

– Чого це ти так вирішив? – пирхаю страшенно нервуючи, смикаю звисаюче лясе.

– Ти вже пів години на мене витріщаєшся так, ніби щось хочеш сказати – повертається до мене боком тримаючи розгорнуту книгу. Зацікавлено вглядається у моє обличчя, але його уважний погляд одразу ж опускається нижче. Вампір ледь вловимо хмуриться коли його ніздрі затріпотіли втягуючи повітря.

– Я хотіла поговорити стосовно рабських артефактів – починаю здалеку відволікаючи Деонта від якихось своїх роздумів, що змушували його руки стискати бідолашну книгу все сильніше. Відводжу погляд на лясе у своїй руці, продовживши – Я тут думала над тим, аби їх з тебе зняти і… ну… – намагаюсь пояснити свої думки, що розбігаються стадом крикливих баранців – Я вчора пробувала використовувати магію, що виходило досить не погано і… – все ніяк не могла дійти до головної суті розгладжуючи посатані ниточки на лясі – і я подумала потренуватися знімати рабські мітки і…

Замовкаю так і недоговоривши чого власне хотіла.

– І? – підганяє мене вампір.

– І я спробувала на собі – невнятно буркаю червоніючи від сорому.

– Дай вгадаю – він демонстративно закрив книгу – і тепер ти не можеш її зняти – єхиднічає, на що я ображено хмурюся.

– Забудь. Я потім сама з цим розберуся – відмахуюся повернувшись до нього спиною, безладно гортаю першу книгу що трапляється мені під руку. Відчуваю як мене брала мала злість, через що мені просто хотілось все кинути і піти собі.

Позаду чую шурхіт того, як засовують книгу поміж інших. І самим шостим чуттям вловлюю, як Деонт підступає до мене ближче від чого мені страшенно кортіло обернутися назад.

– Це та сама руна? – лунає його низький голос позаду мене зовсім близько. Що мені навіть здалося я відчула відбиток його подих у своєму волоссі.

– Так – непривітно буркаю не повертаючись, рвучко гортаю сторінки і зовсім не читаючи вмісту, як мою ліву руку м’яко перехоплюють.

– Давай покажу як це робиться.

Деонт відтягує рукав з під якого показується свіжа руна.