-57-

Могильна тиша.

Розмови стихли.

Нечутно, а ні найменшого подиху, кроків слуг, чи шурхоту важких спідниць.

Всі застигають на місці.

На білу мармурову підлогу обплетену сірими візерунками падають червоні краплі. Одна. Дві. Три. Четверта була вже значно більша за інші.

Темна – мало не чорна кров, юшила з майже повністю розтрощеного носа до сказу розлючено Дерека. Що зараз більше нагадував самого диявола, а ніж людину. Затискаючи скривавленого носа, він озвіріло пропалював вампіра вбивчим поглядом шумно дихаючи крізь міцно стиснуті зуби. Що від його лютого вигляду в мене у самої серце падало до самих п’ят, а особливо тоді коли він… 

******

– Схопити цього вилупка! – рявкає і на вампіра налітає купа прислуги, що насилу валять його на підлогу. Деонт відбивався кидаючись на слуг у відповідь, що я тільки й могла бачити жар кривавих очей які всього на мить перетинаються з моїми. 

Рабські артефакти спалахують несамовито фіолетовим майже повністю знерухомлюючи вампіра, коли той хотів вдарити одного зі слуг. Деонт мало не задихаючись з болючим стогоном падає на підлогу корчась від болю, залишав на мармуровій підлозі бліді відмітини від кігтів. Його миттєво скручують притиснувши коліньми до підлоги.

– Виведіть цю мерзоту з мого дому та відсічіть йому руки. А потім повісте їх разом з ним на стінці. Я хочу бачити як його живцем склюють птахи.

“За два дні до…”

І що це взагалі було?

Скривджено сиджу на невеличкій верандочці обхопивши себе руками, похмуро вглядаюся у своє прозоре відображення у скляних дверях. Я почувала себе ображеною, покинутою, не задоволеною, сонною і ще й досі збудженою! І ще я б навіть сказала обділеною!

Невгамовно йорзаю дупцею на плетеному кріслі.

Дідько… Та я себе зараз відчуваю немов та використана іграшка! А це знаєте – дуже неприємно!

Ні! Ну серйозно! Цей паразит довів мене до стану піддатливої желейки, розбурхавши до самого піку моєї (можливої) згоди на продовження, а тоді тупо звалив нічого не пояснивши!

Та хіба ж, так можна робити?!

Спочатку почати, а потім просто змитися залишивши розпалену даму ні з чим!

– Дівчино…

Вб’ю падлюку! А ще краще скаструю, аби вже точно подібне в голову не лізло! А потім зроблю йому кулончик на пам’ять з його відріза…

– Дівчино! – підпригую на місці – Ти взагалі мене чуєш! – обурено скрикує Марсія з якою я сиділа на верандочці.

– А? Так... – киваю прослухавши все на світі. Бо ну, як тут можна було слухати коли цей гад…

– Агов! Я до кого звертаюся? – знову суворо перебиває мене Марсія осудливо пропалюючи блакитними очима.

– Я тебе слухаю – сумлінно киваю, тільки б ще знати про що саме. Адже тоді як вона мене зловила на виході з бібліотеки, я її майже не чула, як і її бубоніння що торохтіло десь разом з примарним шумом телевізора на задньому фоні.

– Тоді повтори що я тобі тільки, що сказала – вимагає прискіпливо звузивши очі, робить маленьке злісне “сьорб” з крихітної чашечки.

– Ну… – намагаюся згадати ем… щось. Напевне важливе – ти говорила про… про…

– Ти мене не слухала – докірливо фиркає сварячи мене самою своєю присутністю. Ну от, як у неї це виходить?

Незатишно вовтузюся на кріслі водячи пальцями по плетеним візерункам.

– Я слухала, просто… – починаю марно виправдовуватися перед незворушною нянею на яку не діяли ніякі відмовки – Ох ну гаразд! Я все прослухала – визнаю і собі чомусь сердячись, складаю руки на грудях набундючено сповзши на кріслі.

– Дівчино, ти хоч розумієш у якому ти зараз становищі?

– Паскудному?

– Отож-бо! – вона з дзенькотом ставить чашку на блюдце у яке трохи розплескується чай, а я морщуся від скреготу посуду – І я на твоєму місці не сиділа б склавши руки, а ще б не зв’язувалася з вампіром який має досить погану репутацію! – продовжувала вичитувати.

– Але що вже є – безсило стенаю плечима – Мені треба якось звідси вибиратися, а він єдиний хто зголосився допомогти – хоч це мені і не приємно, але я ставлю її перед фактом – Бо ти ясно дала зрозуміти, що втручатися не будеш. А зараз…

– А зараз я виконую свою роботу невдячне дівчисько! – перебиває мене – Ти маєш вчитися!

– Чому саме? – іронічно пирхаю схопившись за гладенький ґудзик, дивлюся на неї рівно.

– Як жити у цьому світі.

– Навіщо це мені? – щиро не розуміла її позиції, адже це і справді для мене не несло ніякої користі – Марсіє, я все одно звідси скоро піду. Тому я не бачу сенсу цього робити. Краще вже витратити цей час на пошуки.

Демониця зневажливо прискає від сміху.

– Скоро? – скептично перепитує – І як довго воно ще триватиме? – виголошує на підвищених тонах відстукуючи тростиною кожне запитання – День? Два? Тиждень? Три? Скажи мені. Як довго ти ще збираєшся сидіти у цьому світі? – вимогливо зводить тонкі брови під якими розгладжуються майже всі тяжкі зморшки.

Незручно підтискаю губи, дивлячись в підлогу. Я мовчала. Адже не могла дати точної відповіді. Скручую ґудзика сильніше відчуваючи як його краї впивалися у мої пальці.

– Ти й так, сидиш тут достатньо довго – докоряє.

– Я в курсі – уїдливо фиркаю на демоницю, яка накинулася на мене зі своїми звинуваченнями. Як же це дратує! Як і те що вона ще й досі ніяк не могла заспокоїтись і просто полишити цю тему.

– І що ти збираєшся робити увесь цей час поки будеш тут? – напосідала все більше не даючи сказати і слова – У Ліліт є обов’язки та справи які необхідно виконувати, а ти зовсім не компетентна у цьому! Ти не хочеш вчитися, зациклившись тільки на…

– Якщо я тобі так заважаю, то йди і сама розмовляй зі своєю розбещеною вихованицею! – гаркаю не витримавши – Хай вертається назад! Бо я вже хочу додому! Там все моє життя! – гримаю по бильцях крісла так сильно, що аж німіють долоні – Мені набридло тут сидіти немов тій дурній мавпочці у клітці, яка усіх повинна розважати аби її у якусь мить не позбулися через якусь найменшу помилку! – кричу тремтливим голосом скочивши на ноги. Глибоко вдихаю відчуваючи болючій ком у горлі що давив голос, продовжую трохи стриманіше зрозумівши що мої крики могли чути – Марсіє… – заїкаюсь – я..я..я вже не можу тут сидіти. Мені… мені, чорт забирай, важко… – скривджено видихаю втамовуючи сльози – Я нічого тут не знаю, як і тих людей з якими розмовляю. Я… я намагаюся робити все правильно і водночас шукати дорогу назад, такими методами які вважаю правильними та можливо ефективними. Бо інших я на жаль не знаю. – стомлено розводжу руками більше не маючи що сказати, або правильніше я сама себе зупиняю. Бо інакше не змогла б спинитися піддавшись власним емоціям. Я себе зараз відчувала страшенно дурною та безпорадною. Мені було нестерпно соромно за саму себе, що я нічого не можу зробити. Мені бляха, соромно що я така безкорисна та слабка. Що аж самій гидко від себе.