-55-

Жахливо.

Саме так почався мій ранок. Адже я так і не змогла заснути цієї ночі.

Запитаєте чому?

Бісова совість, а щоб її! 

Зітхаю.

Ще б знати чого…

Хоча ні. Брешу, я знаю чого, але… мені так не хотілося визнавати цього. Оскільки я була не єдина хто був винен! І взагалі то я теж ображена!

Роздратовано пихкаю. Але…

– Чого ж тоді так, паскудно на душі? – визираю у вікно, звідки був гарний краєвид на сусідній маєток кольору слонової кістки який гарно прикрашали золотисті піскові відтінки рам та ліпнини.

Постукую нігтями по підвіконню, зависаючи на величезній будівлі.

Мені все не виходила з голови та його остання емоція, яку я прокручувала знову і знову. Адже хоч і на коротку мить, але було помітно що я зачепила у вампірові щось неприємне. Щось що йому муляє дуже сильно, а я така молодець надавила йому на цю мозолену. Бо до того як я зірвалася, він розмовляв зі мною більш менш нормально, якщо вже брати до уваги у якій ситуації ми знаходилися. А потім…

Винувато підтискаю губи.

Ех… і як у мене це постійно виходить? Вічно щось ляпнути, а потім ходити й мучитися. Так, ще при цьому влучити у саме найболючіше місце, навіть про те не знаючи. І от тепер ходи і думай – чи це здалося мені, або ж я і справді його чимось образила.

Тому щоб хоч трішки утішити своє надокучливе сумління, яке ще не знало остаточної відповіді мучити мене або ж, ні. Я вирішила діяти наввипередки і ще з самого ранку, як Модді прийшла похизуватися своєю сукнею. Яка до речі виявилася і справді дуже гарною та милою, що попри занудні листи її кавалера я все ж визнала, що він має гарний смак на речі. Адже Модді у цій сукні виглядала немов рожевеньке, пухкеньке маршмелоу посипане кристаликами цукру, що неймовірно їй личило. І поки ця модниця збиралася на свою втечу, я встигла виконати одне з прохань Деонта, стосовно квітів які довелося прибрати. А шкода. Вони були такі гарні та свіжі. І, як на мене, викидати їх – це було суцільне марнотратство. Оскільки їх у маєтку було багатенько. Бо йдучи тільки до себе у кімнату я вже по дорозі нарахувала, аж двадцять ваз з Синталіями. І боюся уявити скільки ж їх було ще розставлено у маєтку. 

Кручу у своїй руці маленьку баночку з болотною мазюкою, яку випросила у цілителя. Задоволено ховаю її собі до кишені спідниці. Зупиняюсь почувши якийсь стукіт подібний до того, коли ключкою б’ють по шайбі.

Зацікавлено йду на звук виходячи на просторий балкон, де зустрічаю Марію за вельми цікавим ділом.

Стара няня трохи схилившись вперед і випрямивши спину під кутом, тримала свою тростину немов ключку для гольфу, та прицілювалася нею по дебелому камінцю. Гарно замахнувшись тростиною, вона б’є кудись у бік сусіднього маєтку. Саме того гарного, яким я милувалася у вікні.

– От вирвиська! – незадоволено лається коли камінчик влучає у стіну поруч з вікном, облуплюючи шматочок позолоченої ліпнини. І судячи з кількості світлих ум’ятин, це була її не перша спроба.

“Тільки не кажіть, що вона цілиться саме у нього?” – іронічно посміхаюся про себе, ніяк не очікувавши застати її за таким хуліганським заняттям. Адже сусідське вікно у яке вона так наполегливо прицілювалась, на вигляд було досить новим. Он навіть квіточки на підвіконні стояли для краси.

Поспостерігавши за ще декількома її невдалими спробами зіпсувати чуже майно, я вирішую тихо звалити з цього місця злочину. Згадавши про нашу з нею домовленість, яку мені вже не особливо той хотілося проводити. Бо мені вчора і вампіра вистачило з головою, а ще лізти у розбірки, вимушені угоди з невідомими наслідками та платою, я не хотіла. Тож думаю нікому не зашкодить, якщо ми всі дружно зробимо вигляд – що щиро забули про все. А я так і тим паче.

– І куди це ти зібралася?

Застигаю на місці, з надією що це не до мене. Оскільки Марсія не повернулася у мій бік, продовжуючи свою гру. Тож, продовжую свою тиху втечу.

– Дівчино, я до тебе звертаюся. – вимогливо бухтить спираючись двома руками на тростину, зухвало позирає на мене своїми пронизливими очима.

– Ти до мене? – вдаю що не зрозуміла.

– А ти бачиш тут когось ще?

Хитаю головою не втрачаючи шансу піти. Молячись, щоб ця стара демониця страждала на тимчасову амнезію.

– Томас казав ти мене шукала.

“Ах Томасе!” – подумки стогну на дворецького, що нагадав козі смерть.

– Та-а-ак… – заторможено киваю швидко закінчуючи цю тему – але вже, ні… кхм… я і сама з усім розібралася – ледве не давлюся слиною коли мене вкотре за цей день стьобнуло током. Так, ще й так добре, що я навіть принюхуюсь чи не смердить горілим від мене. Бо от моя рука себе відчувала та, ніби я постійно пальці до розетки пхала!

От же, чортова руна! І як її тепер зняти?! Скиглю, бо не могла нікого попросити про допомогу окрім вампіра, що тинявся хтозна-де. Адже у кімнаті я його так і не знайшла. А ця руна за сьогодні – мене вже скоро доб’є!

– З тобою все добре? – Марсія окидає мене прискіпливим поглядом у той час, як я натягую рукав сукні на лівій руці, ховаючи руну.

– Так. Все чудово. – поспішно відповідаю.

– То може зіставиш компанію?

– Ем… – мнуся шукаючи привід піти – у мене були деякі справи…

– Зачекають – перебиває навіть не дослухуючи до кінця – ставай поруч.

Звільняє місце біля себе, даючи мені ще одну тростину (ключку). Роблячи мене своєю спільницею. Цікаво, а у цьому світі штрафи видають занадто капосним панянкам? Або ж на нас викличуть місцеву поліцію на конях? А вона, до речі, тут є?

Марсія замахується і б'є по камінцю. Приглядаючись.

– А щоб його вирви пожерли, знову промазала – бурчить собі під ніс випускаючи їдкий дим.

– Що ти робиш? – вирішую поцікавитися її розвагою, яка виявилася мені до вподоби. Бо ж не кожен день випадає нагода забити сусідам гол у вікно! Чи як там у гольфі говорять? Ай не важливо.

– Розслабляюся, що й тобі б порадила. – вона поправляє верхню шпильку у волоссі, яка б скоро могла випасти – До речі, можемо обговорити нашу маленьку домовленість?