-53-

Вампір.

Вже вкотре прислухаючись до вхідних дверей, я чекав поки Ліліт мене покличе. Але нічого не відбувалося.

Я не чув поблизу ні ніякої метушні, ні сторонніх запахів стражів. 

“Чому вона мене не кличе?” – не розумів.

Знервовано ходжу зад, вперед. Сміючись подумки що…

“Не може ж такого бути, щоб я якимось дивом зумів вгадати реально ту книгу, навмання обравши наближено схожу! І то спираючись виключно на своє чуття, маючи на меті знайти подібність тільки зовні.” – пирхаю вголос насміхаючись зі своїх безглуздих переживань. Вмить серйознішаю, як розумію що пройшло вже достатньо часу, щоб вона могла встигнути перевірити та зрозуміти, що то була не та книга! А я був на сто відсотків певен, що це була не вона! 

“Тоді, чому я так нервую?!” – запитую себе відірвавши руку від волосся, яке невпинно зачісував назад і куйовдив його знову.

Покривившись сідаю на ліжко, але згодом знову встаю на ноги не маючи сил всидіти на одному місці. Нашорошую вуха дивлячись на двері, прислухався ледве не до всього маєтку. 

Тиша.

“Вирвиська, невже я реально знайшов ту книгу?” – не вірячи самому собі запитую твань, яка вперто мовчала.

Роздратовано скрегочу зубами мало не стираючи ікла в пил.

“Відповідай! Інакше, ти теж не отримаєш її магії якщо я не зрозумію що відбувається!” – загрозливо шипів власній твані буквально вимагаючи від неї хоч якоїсь реакції, але вона все продовжувала вперто мовчати, повністю мене ігноруючи!

Потерши обличчя на якому вже не було намордника, я знову зачісую волосся назад думаючи що ж робити. Адже вона так реально могла мене скоро позбутися! А я так і нічого про неї не дізнався, натомість сам пришвидшивши своє вигнання!

Мій погляд жадібно чіпляється за вхідні двері.

“Може піти до неї самому?” – подаю собі думку, яка мені страшенно подобалася. Бо вибратися з кімнати для мене не становило аж такої проблеми, але єдине що мене зараз зупиняло вільно розгулювати маєтком – це бісові Синталії! Якими цей маєток був буквально забитий на кожному кроці, як і в повітрі. Оскільки я більше ніде не відчував старих запахів кімнат, а це значило, що зараз всюди могло пахнути цими квітами. Через що мені неспокійно кривило нутро від однієї тільки думки, що я міг дихати цією поганню.

– А щоб їх вирвиська всіх пожерли! – шиплю крізь зуби шукаючи інший варіант. Поглядом зачепившись за вікно, розтягуюся у зловісній посмішці.

"А ось і мій шлях до мого Смаколика!" – задоволено потираю руки, на хвилину затримавшись перед тим як вилізти у вікно. 

Одним легким рухом розриваю штору на клапті і обмотую свої долоні та пальці, щоб випадково не вбитися. Якщо у дворецького вистачило розуму додати трохи олії до води, якою б могли вимити все довкола. А так в мене буде хоча б якийсь шанс не зустрітися з Проклятими у пітьмі, бо навряд чи на мене чекатимуть Святі первісні з теплими обіймами.

Відчинивши вікно та вилізши на підвіконня, я відростив кігті вже приблизно прикинувши свій маршрут.

“Так, спершу мені треба видертися на дах, щоб простіше перелізти на її бік.” – узгоджую, поглянувши у низ.

Випригнувши з вікна я одразу ж вганяю кігті у стіну все одно трохи зісковзнувши вниз, жалкуючи що зараз був у взутті, а не босоніж. А ще б краще розкрити крила, але на переодягання в мене не було стільки часу, як і бажання заморочуватися з одягом. Тому поліз так. Швидко видершись нагору. Пішов дахом до правого крила віддаляючись від Тихого лісу все далі, трохи пригинаюся аби мою фігуру не було так помітно з сусіднього маєтку.

Дійшовши до того боку де відкривалися вікна, я почав прислухатися та принюхуватися в спробі відчути її запах, або биття серця. Подумки молячись Проклятим, щоб Ліліт зараз не використовувала власну магію. 

Присівши навпочіпки на самому краю даху, я максимально притих прислухаючись до своїх відчуттів, як і на диво моя твань що люб’язно навідала мене своєю присутністю. 

“Отже, Ліліт була десь близько.”

Зробивши глибокий вдих на повні груди, ловлю купу навколишніх запахів: хвої, сирої землі, вологої деревини та ледь відчутні нотки гіркої кави яку розносило прохолодним вітром, не даючи зрозуміти звідки долинав аромат.

Переходжу трохи лівіше і спускаюся вниз ухопившись за край даху. Зависаю в повітрі, заглядаючи до кожного вікна знаходячи одне відчинене! І на моє щастя, саме її вікно!

Вдруге за ніч посміхнувшись своїй раптовій удачі. Я поквапився підлізти ближче, намагаючись не видавати зайвих шорохів, що було складним завданням. Оскільки стіна трохи обсипалася від моїх подряпин та спроб не зірватися до низу, але мені все ж вдається підібратися до її вікна достатньо близько. 

Та перед тим як залізти всередину я завмираю на місці та прислухаюсь аби впевнитися, що зовнішній шум не розбудив Ліліт. Чую розмірене биття серця. 

“Вона спить?” – здивовано зводжу брови, тихцем влізши всередину. Рефлекторно схоплююся на місці зреагувавши на рух у кімнаті мало себе не видавши, коли побачив своє відображення у дзеркалі навпроти вікна. Від чого мені закортіло добряче вилаятися.

Та заспокоївшись, я миттю знаходжу Ліліт що мирно спала у своєму ліжку тихо посапуючи. Озирнувшись темною кімнатою помічаю розтрощену вазу з Синаталіями біля дверей, згодом знаходячи і саму книгу яка лежала на столі, але торкатися до неї я не ризикнув. Навіть попри те, що обв’язав власні руки для власної безпеки. Адже на ній ще міг залишитися невидимий пилок з квітів.

"Але якщо вже Ліліт розтрощила вазу, то виходить що вона вже переглянула книгу?" – з досадою хмурюся від того, що не міг знати цього напевне.

Чую легке шарудіння за вхідними дверима та знайому присутність двох стражів.

“Або ж її вивів із себе один з цих довбнів” – роблю ще одне припущення, яке теж було цілком вірогідним.