-51-

Йшовши тихим коридором до своїх покоїв, зрідка позираючи на мовчазного хлопчину що йшов слідом за мною. Я все гадала що мені тепер робити далі. Бо зараз я фактично була загнана в пастку – звідки було лише два виходи та один вибір.

З одного боку прямий білет додому який я тримала у своїх руках, а з іншого малий хлопчик, якому я подумки пообіцяла знайти гарний дім перед тим як піти звідси. І здавалося якщо вже я знайшла книгу і хлопчика, то могла б трохи зачекати з поверненням хоча б на два, три дні, щоб знайти куди його прилаштувати, але…

Мої пальці стискають книгу сильніше.

В мене було погане передчуття яке я ніяк не могла собі пояснити. Бо… як тільки мої думки поверталися до варіанту залишитися тут ще на два дні, мої чуття наполегливо кричали мені звідси забиратися вже сьогодні, інакше могло статися щось недобре. 

І це невідоме відчуття небезпеки – дуже непокоїло мене.

Ще раз кинувши оком на притихлого хлопчика, що не видав за цей час ще жодного звуку окрім голодного гуркоту, який розривався з його живота з кожним разом все голосніше. Цим змушуючи малого гостя нервувати через часті й протяжні “бур” у коридорі.

Вирішую трохи розговорити малого поки ми йдемо до кімнати, щоб пом’якшити напругу між нами.

– Як тебе звати? – питаю збавивши темп, порівнюючись з ним на одному рівні.

Хлопчина з не прихованим сумнівом у блакитних очах поглянув на мене, так і не наважуючись назвати власного імені. Відступає на крок вбік, сіпаючи та накручуючи на пальці вилізлі нитки зі своєї сорочки. Тому приймаю рішення почати цей ланцюжок першою.

– Я Ліліт, або просто Лілі – посміхаюся до нього квіточкою. Терпляче чекала на його відповідь, але він все продовжував мовчати й зацьковано ховати від мене свій погляд. 

“Що ж, схоже розговорити когось з цього світу починаючи з імені – це погана стратегія.” – визнаю свою малу поразку, не розуміючи їхнього фетиша на власні імена.

– Сурі… – зовсім тихо мовив хлопчик нервово смикавши край своєї сорочки, боковим зором уважно вивчаючи мою реакцію. На що я відразу ж привітно посміхаюся, мовивши:

– А в тебе гарне ім’я – підбадьорливо заграла брівками знизу, вгору одразу ж ловлячи рум’яні щічки Сурі та тихе “Дякую” промовлене самими лише губами, які наприкінці стислися у тоненьку ниточку.

Від чого мені так захотілося його приголубити та пом’яти за щічки, цього маленького помідорчика! Що я прям не можу! Адже він так миленько виглядає коли ось, так соромиться! Що я заледве себе стримувала аби не схопити його і не потискати, як свого Боніфація!!! Який після таких моїх різких проривів любові, бухтів на мене зацілованим пиріжечком. Але боюсь якщо я зараз таке утну, то тільки більше налякаю малого, а він вже й так надивився на мене у провулку. І на жаль, не з кращого ракурсу. 

“М-да. Вмію ж я ефектно знайомитися.” – з іронією зітхаю.

– А скільки тобі років? – продовжую розпитувати у ненав'язливій манері.

– 13, пані – ледь чутно мовив.

– Зрозуміло. До речі, можеш мене звати на ім’я, якщо хочеш – даю Сурі право вибору, яке в мене віджав принц жлобяра! А щоб ти з туалету не злазив цілий тиждень, зараза така!

– А що ти любиш зі смаколиків? – запитую милим голосочком після палкого прокльону.

– Не знаю пані. – принишкло стенає плечима.

– А якщо подумати? – допитуюся. Бо ж не може бути такого, щоб йому взагалі нічого не подобалося.

– Не знаю.

Сумно зітхаю почувши це його скупе “Не знаю” від якого в мене так боляче стислося у грудях, коли я уявила що він можливо навіть не міг нормально поїсти. І це було неправильно. Адже діти не повинні ось, так помирати з голоду й жити у холодному провулку в одній коробці! 

І якби я тільки могла, то не роздумуючи забрала б Сурі разом з собою до свого світу. Де б ми могли жити разом. Я, Сурі та Боніфацій. Гадаю, йому б сподобалося жити у моєму світі…

Міцно стискаю кулаки від прикрої реальності, що мене оточувала.

Бо, на жаль, зараз я сама була куди більш безпорадною, а ніж того хотіла. Навіть не знаючи, що зі мною могло статися коли сьогодні спробую повернути власну душу назад до тіла! Оскільки, все що я зараз могла робити – це рухатися сліпим кошеням, яке могло в будь-який момент просто вбитися! А як безпечно перемістити душу Сурі разом з тілом до іншого світу – я не знала, як і про можливі наслідки.

– Вибачте. – винувато втискає голову у плечі.

– Тобі немає за що вибачатися. – заспокоюю знервованого Сурі, що увесь час стежить за моїми емоціями та реакцією на його дії. А тут ще я зі своїми проблемами, які він сприймає як моє незадоволення. 

– Але… – він зам’явся – я вас розчарував.

– Зовсім, ні. – швидко роздмухую примарну сіру тучку, що вже почала збиратися над його головою, псуючи Сурі настрій.

– Але я не відповів. – пригнічено мовив.

– Ну та й що. – відмахуюся показуючи, що тут немає, через що перейматися – Отже-е-е, – починаю з інтригою, яку спеціально затягувала до тих пір, поки Сурі не підводить на мене свого зацікавлено погляду – в тебе буде нагода знайти свою улюблену страву – підморгую своїй схвильованій знахідці у якої грізно гуркотів животик, тільки при одній згадці про їжу.

Між нами залягла коротка тиша, яку я згодом знову наважилася перервати.

– Сурі – почала не знаючи як делікатніше і м’якше запитати.

– Так, пані?

– В тебе є родина? – обережно запитую стежачи за його реакцією, ловлячи легкий сум у блакитних оченятах що трохи гаснуть.

– Ні.

– А інших рідних?

– Ні.

– Що зовсім нікого?

– Ні пані, я не мав батьків відколи… – він різко обірвав на кінці не договоривши, насторожено поглянув на мене затамувавши подих, ніби знову чогось злякався. 

Та можливо він просто переймався тим що його знову могли покинути самого.

– Якщо тобі не приємна ця тема, то можеш не відповідати – спокійно мовила, бачачи що малого щось та й тривожило у спогадах. Через що він був такий смиканим.