-50-

Повільно розтиснувши пальці й відпустивши залізний засув, я хитко підвелася на ноги спираючись об стіну. Притискаю книгу до своїх грудей, важко дихаючи з тихим сопінням дивлюся на вхідні двері від яких відійшла на два кроки назад.

“Він ще там?” – питаю себе боячись почути стукіт з того боку, від якого в мене скоріш за все просто б стало серце. Адже, те наскільки мені зараз було страшно, я… 

Хитаю головою.

Ні... Це був навіть не повністю самий страх, як щось рефлекторне... Щось на рівні інстинкту “бий або біжи” якщо хочеш жити. Оскільки я… я не могла зрозуміти, що чорт його забирай, коїлось у нього в голові у той момент!

З мене рветься рваний видих, а в ногах я ще й досі відчувала залишки слабкості. Присідаю на стіл, хрестоподібно обійнявши книгу на грудях двома руками. Порожнім поглядом дивлюся поперед себе зовсім не розрізняючи речей довкола, які для мого сприйняття ставали звичайними розмитими плямами. 

Я декілька хвилин думала над тим що сталося. Та як би я не гадала, не виправдовувалась, не підставляла факти, речі, ситуації та можливі маніпуляції. Просто доходжу висновку що…

Я не розумію цього чоловіка. Не розумію ні його дій, ні тим паче думок та їх логіку. Адже зараз він говорить одне, а потім робить зовсім інше.

Він клята істота яку я була неспроможна зрозуміти! Бо вчора він був нормальним, емоційним й по живому реагував на речі, а сьогодні зранку він різко змінюється! Секунда і все! Переді мною стоїть вже зовсім інший чоловік, що поводить себе як неврівноважений псих, від якого ти не знаєш чого можна очікувати! Оскільки він просто втрачає емоції, натомість намагаючись їх замінити кривляннями у жахливих карикатурних посмішках, які були ніфіга не привітними! А до чортиків моторошними разом з тією порожнечею, що з’являється у його погляді. Викликаючи у мене сумніви, що він взагалі міг хоч щось відчувати. Бо для мене майже всі його емоції виглядають як суцільна вистава, якою він живе все своє життя.

І хоч я й сама була не краща за нього, але… Чорт забирай! Я хоч інколи бачу межі й можу не витримувати в деяких моментах та реагувати на все по своєму, реально і не ідеально, а він ніби живе всім цим! І на кожну невдачу, або розчарування, злість, чи будь-що ще – просто бляха, посміхається! 

І якби мені довелося його описати, то все що спадало мені на думку – це викривлене дзеркало з не рівною поверхнею, яке постійно спотворює все що у ньому відображається.

І таким людям не можливо не те що вірити, а просто сприймати. Адже я не можу розрізнити де він реальний, а де ні. Де він жартує, а де говорить цілком серйозно. Якщо звичайно з тих двох його версій взагалі було щось справжнє, у чому я вже дуже сумніваюся. 

Та й Деонт навіть не людина! Чого я ще від нього очікувала?

Стискаю тверду палітурку міцніше. 

Хвилину сиджу у повній тиші білого шуму в своїй голові. Мені потрібен був час, щоб заспокоїтися і почати мислити тверезо. А через емоції що зараз заклювали у мені, я все ніяк не могла зібратися. Раз-за-разом заламуючи руки в спробі прогнати мурашки під шкірою.

– Фух… Так Катю, заспокойся… все буде добре. Все добре… не треба… плакати… – шепочу до себе максимально тихо, аби навіть він якщо ще й досі стоятиме за дверима, не зміг мене почути – Просто дихай. Ти з усім впораєшся, як і завжди… – проговорювала слова які говорила собі впродовж усього свого життя – Зрештою – це вже не вперше… Тож… – важко проковтую болючу грудку в горлі, що давила мене задухою, ніби лещатами. Яким вдалося вичавити з мене ще декілька крапель солоної вологи, яка теплою доріжкою сповзла до мого підборіддя.

Шморгнувши носом.

Я швидко прокліпалась, рукавом сукні витерши вологу на своєму обличчі. 

Роблю глибокий вдих.

Затримую подих.

Рахую подумки. 

Повільно та чітко.

Один. Два. Три. Чотири. П’ять.

Повільно видихаю. Тремтливо, але вже більш контрольовано.

– Все… зберися і роби що потрібно – повторюю собі – Роби. Залишилося вже зовсім трішки і… – замовкаю не наважуючись продовжити. Я міцно підтискаю губи, відчувши як їхні кінчики почали по зрадницьки тремтіти від того довгоочікуваного слова, яке я зараз просто боялася вимовити вголос. Боячись, що все знову могло виявиться не так. Адже мене зараз переповнювали стільки різних почуттів. Я водночас відчувала і страх. Радість. Гучний сміх який я заледве стримувала. Нерви. Переживання. Невпевненість. Й палка віра у те, що на цей раз в мене все вийде, і я не дарма стільки зробила та пережила.

Роблю ще один вдих буцімто набираючись сміливості, що насправді так і було, бо…

– Я скоро буду вдома… – промовила найтихішим шепотом від якого тремтів мій голос. Задерши голову догори та стиснувши щелепу. Через коротку паузу, повторила трохи голосніше – Я повернуся додому. – видихаю, ще раз протерши очі поки з них не скотилися сльози які я зараз не бажала, ні бачити, ні відчувати знову.

Переводжу свій погляд на приховану кімнату у кабінеті. Обережно злізши зі столу я підходжу до замаскованих дверей, які зливалися зі стіною. І єдине що видавало їх наявність – це маленька, обережна ручка та ледь вловимі шпарини між стіною і дверима.

Обхопивши круглу ручку з металевими візерунками, я повернула її. Потягнувши двері на себе.

В кімнаті було темно. Навіть занадто, а те дивне світло до якого я вже встигла звикнути не запалювалося у цій кімнатці, як у всьому маєтку. На що я знову подумала, що звичайна запальничка зараз б пригодилася як ніколи. 

Трохи зайшовши всередину, я долонею провела по холодним, шорстким стінам у спробі намацати вимикач, або можливо ниточку до лампочки як у старих американських фільмах. Але на стінах не було нічого, щоб могло нагадувати вимикач. Мої пальці натрапляють на полицю у темряві, з якої вилітає сяюча кулька! 

Зітхнувши від несподіванки, я зробила крок назад.