-48-

– Не бреши мені.

Деонт гостро подивився на мене спідлоба.

– Я не брехав вам. – сухо мовив знову смикнувши правою бровою.

– Ні. Ти якраз це й робиш. – з натиском гримаю, коли вампірові виразні брівки обурено хмуряться на мене, вигнувшись у гострому куті наприкінці – І не треба на мене так дивитися. – роздратовано фиркаю – По тобі видно коли ти брешеш.

– І як же? – нервово пирхає скрививши губи у тіні намордника. Вампір поспішно сів на ліжку помітно збурившись, сховав стиснуті кулаки у власній тіні.

– В тобі є одна деталь, яка тебе видає – гордовито мовила насолоджуючись його здивуванням і юнацьким протестом, що миттєво спалахує у його роздратованому погляді. Треба ж, як легко зачепити його самозакоханість.

– І що ж – це? – невимушено питає підібравши всі свої емоції в кулачок зверхності.

– А навіщо мені тобі про це розповідати й позбавляти себе такого видовища – нахабно сміюся з вампіра, який намагався з усіх сил вдавати що його, а ні краплі не зачепили мої слова – Тим паче це мій козир проти тебе, набридливий комарику. – розтягуюся у широкій посмішці відчуваючи свою маленьку перемогу. Підіймаюся на лікті лежачі – То що, може скажеш чому вони холодні? – повертаюся до свого запитання невинним янголом з душею диявола.

Вампір накуксився їжаком. Наморщив лоба настільки сильно, що поміж його брів залягають глибокі зморшки роздратованості, які говорили про його небажання ділитися зі мною цією інформацією. Він шумно видихнув.

– Це фізіологія мого тіла – коротко мовив. І то знехотя.

– І? – тисну, бо ж цього було замало. Я йому он скільки всього розповіла і щось настільки куце з його боку, мене не влаштовувало! Та це ж навіть відповіддю не назвеш!

Деонт мовчки стенає плечима у показовій безпорадності, байдуже перевівши свою увагу на пурхаючи пилинки, одну з яких він розтирав між своїх пальців. Цілеспрямовано ігноруючи мене і моє питання! 

“Ну-ну, запитаєш ти в мене ще щось, паскудо невдячна!” – ображено пихтіла про себе.

Не задоволено лігши на спину і склавши руки на грудях, злісно розглядаю пурхаючи пилинки в повітрі які… складалися у сузір’я! Ледь помітні, але якщо знати які, то їх можна було побачити! Моментально перемкнувшись на своє й зовсім забувши про невдячного вампіра, вглядаюся в золоті пилинки аби побачити щось ще цікаве. Тим часом як дехто ображено лежав поруч й незадоволено фиркав мені під вухо, мнучи подушку в спробі привернути до себе увагу.

Проте кому не все одно. Хіба що…

– Тебе ж цікавить моя нова магія. Вірно? – навмисно питаю безтурботним голосом отримавши ствердний запал в його погляді, що прикипів до мене.

Отже, я не помилилася.

Вампір знову сідає на ліжку, чекаючи на продовження якого я йому не давала. Поки якоїсь миті його нетерпляча цікавість не бере гору у моєму затяжному мовчанні, яке я й не планувала порушувати.

– Який вид у вашої магії? – запитує прямо.

Неквапливо повернувши голову на бік, грайливо тарабанячи пальчиками по руці, коротко відповідаю:

– Звичайна магія. – торкаюся пальчиком до золотої пилинки, яка від мого дотику лопнула малою іскрою, мов той крихітний феєрверк і вампір це побачить. Почавши жадібніше придивляючись до моїх дій, коли я продовжую знущальним й безтурботним тоном – Тут більше немає про що розповідати. – відповіла його ж словами безсило підтисши губи, на що вампір злісно стис кулаки до випнутих вен й побілілих кісточок.

– То ви не скажете? – проговорив ледве не крізь зуби в спробі триматися привітним.

– Ти теж нічого не кажеш.

– Я сказав…

– Ні. – навіть не дослухавши перебиваю – Ти ухилився від відповіді, а я лише підтримую баланс всесвіту.

– Баланс?

– Відповідь за відповідь. – вказую на те чого я від нього хотіла, але навіть попри це вампір не став продовжувати нашу розмову. Мовчки лігши на вологу подушку, повернувшись до мене широкою спиною.

Але на цей раз, я так просто відпускати його не збиралася. Бо якщо вже добивати – то до кінця. Та й у мене залишилося одне дуже важливе запитання стосовно його їжі й того, де він її брав. Оскільки за домовленістю він мав її просити у мене. Чого я ще ні разу не бачила. А по вампірові я б не сказала, що він бідненький увесь цей час голодував.

– Деонте – роблю важку, але коротку паузу – скажи, де ти брав увесь цей час кров? – серйозно запитую.

– Не хвилюйтеся, я нікого не в… – він осікся на останньому слові швидко виправившись – не пив. – кусюче завершує.

– Чому не просив у мене? – майже наказово запитую.

– Я спроможний сам собі діставати їжу – стримано мовив помітно гніваючись, виходячи з себе куди більше ніж на попередньому запитанні.

– Ти брав її в слуг?

Він вперто промовчав на моє запитання, і здається я почула як він скрипнув зубами.

"Ну що ж, не хочеш говорити той не треба. Тим паче мені вже до цього байдуже." – подумала відвівши від вампіра свій погляд, поправляючи поділ своєї сорочки, потягнувши його донизу.

– В кінці тижня ти підеш звідси – випалюю у суцільній тиші нашого тихого дихання.

Вампір обернувся до мене через плече.

– У вас немає причини мене проганяти, я не порушив жодного правила – самовпевнено хмикнув, а я знову запримітила його такий красномовний жест у тіні волосся за яким він ховав своє обличчя.

– Є Деонте – серйозно мовила дивлячись тому прямо у вічі, коли вампір осмілився на мене подивитися. Оскільки увесь цей час він намагався не дивитися мені в обличчя – Ти порушив більше трьох правил. – він зробив глибокий вдих та на його обличчі не смикнувся жоден м’яз – Хочеш сказати що ні? – іронічно хитнула головою даючи йому змогу висловитися.

Він не відповідав, а тільки міцно зціпив зуби у не приємній тиші.

– Нумо говори, чого ж ти мовчиш? – напосідала все більше аби нарешті вивести цього брехуна з себе, щоб той заговорив.

– Я поводився цілком нормально – розмито мовив без яких не будь уточнень.