-46-

Вампір.

Йшовши до задньої частини маєтку темними коридорами, я прислухався до своїх відчуттів приглушуючи позиви власної твані, що рвалася назовні з шаленою жагою вбивства.

Оскільки вона теж їх відчула.

Цей страж і його запах були мені знайомі. Як і той що пішов слідом за Ліліт.

Не маю жодних сумнівів, що це були саме ті хто викрали її тієї ночі. Адже від них ще й досі пахло тою чорнотою. Слабко, але ледь видимий слід магії Ліліт залишився, як і їхній власний сморід який я відчув у тому затхлому сараї. 

Мої кулаки стискаються до відчутного хрусту, як згадую що саме вони зробили з моєю здобиччю. В голові зашипіла твань, що навмисне загострювала всі мої чуття й думки про вбивство, роблячи їх ще більш яскравими й привабливими у моїй голові. 

Що ж, потрібних мені вилупків я знайшов, і навіть швидше ніж на те сподівався. Та що саме найголовніше так, це те, що вони знали як спровокувати магію Ліліт. І це в принципі була єдина причина через яку вони ще й досі залишалися живими. Поки що.

Проходжу повз темні двері власних покоїв, твердою ходою ідучи прямо вперед.

– І куди це ти зібрався? – роздратовано долітає мені у спину від здорованя. Обертаюся до нього через плече не збавляючи ходу, повертаю за темний поворот, гасячи за собою ітак тьмяне світло в коридорі. На що страж вилаявшись побіг слідом за мною.

– Стій кому сказав! – загрозливо гаркнув у спробі зупинити мене на наступному повороті, де я пригальмовую аби той встиг мене помітити.

Зачекавши ще якусь мить доки страж скоротить між нами відстань, кидаюся бігти далі петляючи у напівтемряві. 

– Стій курво! – задихано кричить. 

В той же часом як я заводив його до її крила, ще певний час дозволяючи стражеві себе наздоганяти. Відчувши присутність ще одного стража неподалік. Пришвидшую крок й повертаю на право, де у тьмяній темряві бачу високий силует який стояв перед покоями Ліліт. Не збавляючи ходу, гасю світло роблячи швидкий ривок вперед, пробігаючи безшумними кроками прямо під самим носом у стража. Встигаю сховатися у тіні скульптури ще до того, як він би знову запалив світло.

Гммм... Цікаво, що ж я побачу коли ці двоє зустрінуться?

Спостерігав як здоровань розгублено пробігся коридором, озираючись довкола.

– Що ти тут робиш? – запитує довготелесий бувши здивованим візитом свого напарника.

– Ти не бачив вампіра?

– Тільки не кажи, що ти примудрився його загубити. – суворо нахмурився довготелесий.

– Цей гад втік! – емоційно гаркає, стукнувши кулаком об стіну.

– Тихіше ідіоте! – сичить на здорованя, штурхаючи того в плече – Ти хочеш, щоб нас почули.

– Ні, просто… – він важко видиха – цей гад побіг кудись сюди і …

– Та облиш ти його! Це поріддя не наш клопіт. – обриває довготелесий – Чи ти вже надумав записатися на службу до цієї темної погані? – глузливо пирхає.

– Заткайся Керите – сердито плює – якби не твої тупі ідеї, ми б зараз тут не стояли – сипить здоровань загрозливо підступивши до довготелесого. Він насторожено поглянув на двері Ліліт за його спиною, пойожившись відступив від них на протилежний бік коридору.

Я відчув від здорованя страх й неспокій у цей момент, але чого він боявся? Ніяк не міг зрозуміти причини їхньої такої перезбудженості, саме поблизу Ліліт. Бо якби вони хотіли її вбити, зараз була б найкраща нагода для цього, але схоже на цей раз, вони завітали до неї з зовсім іншою метою. Та чого вони тоді, так остерігаються? Переводжу свою увагу на довготелесого що помітно нервував, хоч це й приховував. На відміну від свого напарника, який склавши руки на грудях буравив не мигаючим поглядом двері Ліліт так, ніби звідти мало вийти щось по істині страшне.

– А ти міг думати й своїми мізками, чим погоджуватися зі мною – зверхньо бурка довгань – боягуз.

Здоровань зі свистом видихає, схопивши свого напарника за комір, розлючено прошипівши максимально тихо:

– Не виводь мене Керите, інакше придушу й спихну все на варту або ще краще на збіглого раба. Втеча якого так, вдало впаде мені на руку.

Довгань почервонівши від злості, грубо пхнувши його в груди, так само тихо прошипівши:

– Не забувай, що зараз ми всі в одному човні Гере. І якщо ти здаси мене, то підеш слідом за мною. Я тобі це гарантую.

Що ж я достатньо почув. Час починати мою виставу.

Вибиваю з рук статуї вазу так, аби та розбилася поза межами килима. Спантеличено зашпортнувшись об цей же килим, схвильовано подивлюся на двох “щурів”. Застигши посеред коридору відкритою мішенню для них.

Стражі ступорно мовчали, помітно напружившись в плечах, впилися у мене широко розплющеними очима. Хвилину ми стояли непорушно й тихо у німому старті перед забігом. Першим оговтується довгастий, що не зводячи свого пильного погляду з моєї фігури, потягнувся до довгого кинджала який він дістав з піхов на своєму поясі.

Роблю “зляканий”, хиткий крок назад. Давши знати, що я все чув і бачив. І довгастий – це помічає.

Чудово.

– Лови його Гере – шикає іншому.

Здоровань одразу ж кидається на мене, майже встигнувши схопити мене за руку. Я легко вивертаюся з наступного його випаду, тікаючи на перший поверх. Тримав їх на певній відстані, ведучі підставних стражів безлюдними коридорами, які саме вели до виходу, а там і до лісу було недалеко.

Квапливо збігаю сходами донизу, зупиняючись посеред холу видимий як на долоні, вдаю що в паніці озираюся навсібіч в пошуках свого порятунку. Слідкував аби ці двоє щурів не відставали від мене. І як тільки бачу що вони вибігають на сходи й помічають мене, одразу ж біжу до їдальні де скоро мене ловлять мої нападники. Що розділившись затисли мене з обох боків, зачинивши по собі двері по різні боки кімнати, відрізавши мене від виходу. 

Задкую швидко переводячи сполохані оченята, то на одного, то на іншого стража. Впираюся спиною в потрібне мені підвіконня.