-45-

Бігаючи ледве не по всьому маєтку в спробах знайти Марсію. Яка мов крізь землю провалилася саме тоді, коли була мені так потрібна.

Я зазирала до кожного улюбленого місця старої няні, де вона зазвичай любила посидіти з сигареткою. Але ні в її кімнаті, ні в гостьовій, їдальні, відкритому балконі, маленькому дворику – Марсії ніде не було! 

Хоч й причина по якій вона мені знадобилася здавалася повним божевіллям, якщо не самогубством. Бо що тоді зі мною буде?

Нервово спираюся руками об холодне підвіконня, визираю у вечірній дворик за яким одразу ж виднівся густий ліс з великими ялинками. Вглядаючись у тіні дерев, дошкульно постукую нігтями по лакованому дереву підвіконня, зберігаючи незмінний ритм.

Прикривши очі, набираю на повні груди насичене свіжою хвоєю повітря. Від чого здавалося, що я зараз стояла посеред того темного лісу за вікном, а не у гостьовій кімнаті.

Різко видихнувши, розбиваю у своїй голові образ лісу. Повертаюся до холодної реальності, прийнявши один прикрий факт.

Що якщо я перша не зроблю крок до більш безпечного для себе варіанту… То далі вся ця ситуація, може стати тільки гіршою. Тому краще я ризикну й матиму хоча б одну людину, у якої можу хоч щось запитувати про цей світ. Чим самій рухатися практично наосліп без повного розуміння правил. Оскільки шукати потрібну мені інформацію кожен раз боячись зробити щось не так, було дуже складно, а якщо точніше практично неможливо!

Я була занадто повільною у своїх пошуках. Мені потрібно рухатися швидше, але не виходить! Чорт забирай, та я тут вже тижні три сиджу якщо не більше! І ще й досі нічого не знайшла, окрім гори непотрібної мені роботи яка тільки гальмувала мене!

Злісно стискаю кулаки у злобі на саму себе й власну нікчемність.

Сумно розглядаю невідомі сутінки темного садка, де не горіло жодного вогника. Страшенно сумуючи за тими моментами як я сиділа у себе на підвіконні разом з Боніфацієм, що тихо муркотів лежачи на моїх ногах. В той же час як я пила гарячу каву під задоволене деренчання свого котика та гудіння малого дуйчика на стільці, розглядаючи з дев’ятого поверху вогні нічного Києва, який ніколи не спав. 

Принаймні я цього ніколи не бачила за свої 24 роки життя. Бо інколи мені здавалося, що саме місто не хотіло аби я це помічала, постійно мерехтівши нескінченними рядами кольорових вивісок, світлофорів, вуличних ліхтарів що засліплювали зірки на нічному небі. Які вже майже перестали сяяти у наш час, нібито їх і зовсім не існувало, або ж вони просто образилися що сама земля почала сяяти яскравіше за них. І мабуть, саме тому, вони тільки зрідка підморгували тьмяним сяйвом з гори нічного неба щирим серцям, що стояли на дахах багатоповерхівок й загадували свої бажання на ще сяючі зірки.

Перед очима все почало розпливатися, а до горла підступає болюча грудка. Швидку задираю голову догори, закривши очі аби не дати сльозам впасти з моїх очей. 

“Не хочу плакати” – говорила собі пошепки, тим часом як моя душа та тіло хотіло протилежного – “Хочу знову повернутися до шумного міста що ніколи не спить. Повернутися до свого котика за яким я нестерпно сумую. Повернутися до колишнього життя та набридливої роботи…” – роблю ще один глибокий вдих все ще не розплющуючи очей пробую заспокоїтися – “Я просто хочу повернутися додому...” – шепочу подумки шморгнувши носом, повільно опустила голову подивившись на своє прозоре відображення у вікні у якому була не я.

Чую відлуння кроків десь у проході між гостьовою та холом. Переводжу погляд на вхід до кімнати, невдовзі бачачи знайомого ельфа.

– Ласуне – кличу, на що ельф злякано здригається від несподіванки. Оскільки навколо було досить тихо.

– Т..т..так пані? – одразу ж підбігає до мене помітно хвилюючись. Ельф не осмілився підвести на мене свій погляд, ховаючи свої зелені очі у які мені все кортіло зазирнути, аби згадати інші зелені оченята з розумним поглядом у них...

Суплюся від цієї його наляканості переді мною, яка почала мені вже набридати. Адже мені не подобалося що через те, як я зараз виглядала всі очікували від мене чогось неприємного, підлого та злого у відповідь. І на цьому все. І це бісить, навіть тоді коли я розумію що у них є вагома причина так вважати.

– Ти знаєш де зараз Марсія? – одразу ж переходжу до суті не бажаючі топтатися на місці в люб’язностях та в безкорисних вмовляннях.

– Панна Делела покинула маєток ще зранку. 

– І коли вона повернеться?

Ельф промовчав у короткій паузі, важко проковтнувши тихо мовивши:

– Я не знаю пані.

Розчаровано зітхаю, ігноруючи те як ельф втис голову у плечі. Хапаюсь хоч за щось.

– А вона нічого не казала? – допитувалася.

– Ні.

Мммм… Роздумую все ще не відпускаючи знервованого ельфа, який боявся і дихнути у моїй присутності.

– Гаразд – спокійно мовила – Якщо не буде занадто пізно, ти б не міг мені повідомити коли вона повернулася. – прошу.

– Звичайно. – покірно киває.

В небажані повертатися до себе в кімнату, щоб знову безцільно сидіти над можливо не дуже ефективним шляхом поверненням, про який я вже втомилася постійно думати. Йду вглиб маєтку до бібліотеки, аби де що подивитися.

Бредучи неспішним кроком в порожніх, напівтемних коридорах, що відбивали увесь мій пригнічений стан своїм дивним освітленням. По дорозі я розглядала різні картини, як і з гарними, так і досить дивними зображеннями, як от… Навіщо вішати картину з величезним зубастим хробаком? Зупиняюся навпроти цієї диковинки, розглядаючи не чіткі мазки олійної фарби, які тільки на певній відстані створювали малюнок за рахунок тіней. Пройшовши далі, на ходу переводжу свою увагу до тканого золотою ниткою гобелена з зображеною на ньому кіркою, що була встромлена у купку золота перед входом до копалин.

Минаючи великий гобелен мене раптом пронизує неприємне відчуття чужої присутності, від якої моє волосся стає дибки. Вирівнявшись у спині, до болю закусую щоку зсередини, самою лише силою волі не збивши крок йду далі не виказуючи свого збентеження. Я затримую подих ступаючи максимально м’яко, прислухалась до тривожної тиші. Зовсім забувши про килим, що вбирав у себе всі навколишні звуки та шорохи.