-44-

Склавши руки на грудях й піддаючи тортурам власного ґудзика, я нервово тупотіла по підлозі не зводячи очей з вхідних дверей, інколи бігаючи до вікон на огляд території. 

Адже сьогодні до мене мала прийти та руда дівчина, якій я пообіцяла віддати вампіра. І заради такої величної події я навіть раніше прокинулася сьогодні, а якщо вже бути точною о четвертій ранку, щоб вже точно не проспати й встигнути привести себе у презентабельний вигляд. Що стосувалося і вампіра, до якого я з самого рання послала купу прислуги аби і його причепурили як треба.

Оскільки сьогодні, я була рішуче налаштована спекатися вампіра – назавжди! І не буде вже ніяких поблажливих: “Та він ж новенький, з ним буде простіше. Або. Він буде дуже корисний у пошуках.” 

Ні, годі вже! Він не контрольований! В мене не виходить його постійно контролювати! Бо навіть тоді коли здається що все добре, він обов'язково щось утне і все летить шкереберть!

Й остаточне рішення мені допоміг прийняти недавній випадок, який став останньою краплею мого терпіння. Тому що від тоді… в мене ще й досі залишаються примарні відчуття його дотиків, які не бажали сходити з моєї шкіри, як і прискорене серцебиття. Але що найгірше, я не знала через що хвилювалася найбільше. Через той липкий страх пастки й безпорадності, яку я відчула у ту ніч. Реально усвідомленням, що я не зможу нічого вдіяти, як і тоді… 

Коли Деонт мене схопив, я відчула те саме… Мене просто паралізує і все. Горло здавлює, тіло вклякає, голос застряє десь глибоко у грудях в той час, як мозок кричить бігти.

Прокручую у пальцях ґудзика, який мало не відривала від високої горловини сукні. Накручую нитку на якій тримався ґудзик сильніше, набравши у груди трояндового повітря. Затримую його.

Адже було і друге відчуття, що мене збентежило не менше. Оскільки воно витискало з моїх спогадів увесь мій страх, натомість заповнюючи їх тільки ним... І це бентежить.

А саме те як він тоді на мене поглянув, коли я вирішила його провести. Він змінився. Або ж, ні… І саме це й не давало мені спокою ні на яву, ні у снах які не скупились на деталі і цієї ночі.

Бо тоді він став якимось… вразливим та м’якшим на вигляд. Нібито у ньому і не було тих всіх неприємних, зухвалих й деколи досить гострих рис, які добряче дратували. Що в той момент Деонт мені нагадав більше ображеного вуличного песика, що сам по собі до рук не хотів даватися. Але зрештою, що і його пригорнули як і всіх тих домашніх, слухняних цуциків… йому теж хотілося. От і тоді, вампір був немовби цим вуличним песиком з вже далі зовсім не невинним поглядом. У якому я бачила майстерно приховану голодну жагу, від якої моїм тілом пробігалися хвиля шпаркої млоти й передчуття більшого… Я хотіла, аби ці інколи морозно криваві очі дивилися на мене постійно. Адже мені чомусь приносило задоволення те, коли він дивився на мене з такою спрагою, ніби посеред розпаленої пустелі я була єдиним прохолодним джерелом у його руках. І лише від однієї такої думки, що так я могла отримати над ним владу, примушувало у мені справжню власницю й небажання віддавати його комусь ще... 

Відчуваю як моє обличчя обдає малим жаром, який я одразу ж приборкую.

Збентежено стискаю ґудзик, скривившись від притупленого болю у правій руці, яку я встигла добряче забити. Визнавши, що не варто було лупити з усієї дурі по металевому наморднику. Бо начебто тоді я відчула малий хрускіт, десь ближче до вказівного пальця.

– Ви кликали, моя пані. – піднесено воркоче вампір.

Кидаю швидкий погляд на Деонта, щоб переконатися що він мав гарний вигляд. Одразу ж відвівши очі у повній байдужості.

– Ви чогось хо…

– Просто постій мовчки – грубо обриваю його на кінці, дивлячись на двері вже зовсім без настрою. 

Наступні хвилини ми стояли в тиші мовчазного холу й легкого запаху троянд, чекаючи на гостю. Я намагалася не дивитись у бік вампіра й не подавати вигляду, що зрідка відчувала зацікавлені, украдливі погляди від нього. Коли вампір мало не топтався на місці від нерозуміння, нащо я його сюди покликала.

Згодом сіру тишу розрізає стукіт у двері, що примусив мене здригнутися й нарешті прокинутися від пригніченого стану. Через який мене клонило в сон, роблячи більш дратівливою. Хмурюся від гучного стуку, який відлунював у моїх вухах гуркітливим громом. На що я знову захотіла повернутися до суцільної тиші.

Боковим зором помічаю як вампір ворухнувся аби підійти до дверей, коли я його спиняю піднявши руку. Рушивши сама.

“Так, Катю. Просто уяви що ти знову працюєш в магазині, і до тебе прийшов звичайний клієнт. Тому роби все як і завжди, посміхайся й продавай товар.” – нагадувала собі відгородившись від всіх непотрібних думок товстою стіною.

Підійшовши до дверей у які не припино тарабанили все голосніше. Не думаючи, ривком відчиняю їх натрапляючи на рудоволосу, яка саме занесла руку для чергового стуку.

– Святі первісні, Ліліт! Я вже думала мені ніхто не відчинить! – на емоціях тараторить руда гостя, на що я на автоматі розтягуюсь в широкій посмішці вислуховуючи всі її переживання – Ну і любиш ти змушувати людей чекати! Я з самого свята не могла дочекатися цієї миті!

– Знала б ти, як я на неї чекала! – дзвінко хихочу.

– Та невже? – жартома пирхає склавши руки на грудях у самовдоволеній манері.

– Люблю створити інтриги – невинно стенаю плечима.

– Ха! Це точно. Що-що, а це в тобі не змінне. Вічно тягнеш до самого останнього моменту.

– І що, колись довге очікування всіх розчарувало? – самовпевнено задаю грайливе запитання взяте з нічого. Пильно стежу за реакцією рудої, яка навмисне затягувала з відповіддю, обводячи мене лукавим очима. Пирхає.

– Ніколи. Все завжди настільки бездоганно, що інколи аж бісить. – з посмішкою на губах випльовує крізь стиснуті зуби.

– Але в тому й суть – пропускаю повз її пряме висказування, вдаючи з себе дурненьку дівчинку. 

– І то вірно. – згідно киває, занадто пихато подивившись на мене як для подруги – То можливо, вже перейдемо до більш цікавої частини? – нетерпляче натякає, що ми застоялись на порозі. Розглядає свої нігті повністю ігноруючі мою персону, ніби мене тут і зовсім не було. М-да, вміє ж Ліліт обирати подруг, якщо вона взагалі нею була. В чому я вже почала сумніватися.