-40-

Прокинувшись цим ранком, першим моїм бажанням було стерти собі пам’ять. 

Адже попри моє зцілене тіло на якому не залишивши й сліду від травм… магія, на жаль, була не в змозі стерти ті жахливі спогади з минулої ночі. Які я до божевілля бажала забути… Забути те як мене схопили. Забути побиття. Забути дотики чужих рук на своєму тілі. Забути свою безпорадність у той момент. Забути чоловіків що хотіли мене зґвалтувати, перед тим як вбити.

Я ХОЧУ ЗАБУТИ, УВЕСЬ ТОЙ БІСІВ ДЕНЬ!!! ВІД САМОГО ПОЧАТКУ Й ДО КІНЦЯ!

Мені плювати, що в такому разі я повинна буду забути й ті захоплюючі відчуття коли побачила крамницю й нарешті змогла, хоч ненадовго побачити свою мрію зблизька. Дізнатися як це. Зробити те чого так хотіла все своє життя з розумінням, що мені це до нестями подобається. 

І я це все хочу забути…

Бо інакше це все… це все змішувалося з тим жахом… що остаточно вбивало щось у мене всередині. Щоразу як тільки я згадувала про власну мрію… в думках зринали й ті жахіття, від чого я почувала себе надбитою порцеляновою лялькою, яка от-от мала б розсипатися від купи тріщин.

Я не хочу мати такі спогади. Не бажаю аби мої перші спогади про мрію всього мого життя, були саме такими…

“Я хочу це все забути…” – затуляю очі руками, бажаючи зникнути з цього клятого світу назавжди й опинитися в себе у квартирі зі своїм котиком.

– Ліліт… ти вже прокинулася – десь зринає стурбований голос Дерека від якого я здригаюсь, не очікувавши його тут почути. 

Він поспішно підходить до мого ліжка, увесь скуйовджений. Дерек виглядав розгубленим й схвильованим, під його глибоко карими очима залягли темні кола від безсоння та помітної втоми. Я поспішно приймаю сидяче положення коли чоловік сідає поруч на ліжко, миттю заграбаставши мене у великі, теплі обійми в яких я вклякаю колодою.

Мої руки лежали мертвим грузом поверх ковдри, а все тіло ніби впадає в суцільний ступор, як і думки які били тривогу в повному розумінні, що прямо зараз я була в безпеці. Та я нічого не могла вдіяти з цією своєю реакцією.

Хочу, але не можу.

Мені просто стає страшно коли мене ось, так схоплюють і я розумію що не можу вирватись… 

Відчуваю, як на моєму скам’янілому обличчі почали безконтрольно капати гарячі сльози, які я не могла зупинити. Хоч і намагалась триматися з усіх сил покусуючи собі губи до крові, але сліз ставало тільки більше.

– Ох дівчинко моя – Дерек витирає вологу з моєї щоки коли помічає її, а я при цьому відчуваю пекельний сором! 

Судомно видихаю відчуваючи болючу грудку, що стала у моєму горлі, заважаючи нормально дихати. Я пробувала контролювати дихання аби не видавати ні звуку й навіть писку власної німої істерики, яка щосекунди ставала тільки більшою.

“Будь ласка! Будь ласка! Не дивись на мене таку! Не дивись!” – волала подумки на все горло, до болю впиваючись нігтями у власні долоні. 

– Ліліт не плач, я поруч… я поруч… поруч… все буде добре…  – повторював пошепки мені у маківку гарячим подихом, що теж почав збиватись. Дерек заспокійливо погладжував мене по голові, не випускаючи з рук погойдувався на місці.

А я те й могла робити, що просто нерухомо сидіти сполоханим кроликом у його руках.

– Ліліт, як ти себе почуваєш?

Мовчу не в змозі розтулити рота від болючої судоми, якою зводить мою щелепу.

– В тебе щось болить? – трохи відхиляється аби зазирнути мені в обличчя, та я відвертаюсь ховаючи його за розпущеним волоссям.

“Не хочу, щоб мене такою бачили! Не хочу! Не хочу, щоб розпитували. Не хочу, щоб потім думали що я нічого не можу зробити. Не хочу, щоб мене бачили такою слабкою…”

– Ліліт… – він зупиняється коли я все ж, з продихом розтуляю рота, видаючи збитий булькіт.

– З..зімно… все… г..гараз..зд… – мені важко далися ці слова, оскільки я намагалась аби мій запиханий голос звучав рівно.

– Точно нічого не болить? – почав мене оглядати мов ту порцеляну.

– Ні… – сухо видихаю нарешті вгамувавшись, просто проковтую увесь той вир й наважуюсь підвести на нього очі, що пекли. Відчуваючи сухість висохлих сліз від яких неприємно стягувало шкіру щік. Я одразу зустрічаюся з наляканими темними очима чоловіка, який здавалося нічого не боявся у своєму житті, але зараз його очі були червоні, а нижня губа стримано тремтіла…

– Як же я за тебе злякався, моя ти дівчинко – він обхопив моє обличчя великими, шорсткими долонями й притулився до мого чола своїм – Пробач мені що не зміг тебе уберегти й дозволив цьому статися. – прошепотів.

– Нічого… тут немає твоєї провини.

– Є. – натужно відповів – Я твій батько Ліліт і маю тебе захищати.

“Так незвично…” – пролітає настільки відсторонено у моїх думках коли я чую ці слова, які мені ніколи не казали. Від чого стає так гірко на душі, що знову накочує нова хвиля сліз яким я не даю волі.

– Але все добре. – виправдовуюсь – Я сама винна що…. що відійшла так далеко.

– Можеш розповісти, що сталося? – сторожно запитав.

Він поглянув на мене у твердому очікувані на, що я завагавшись розповіла про напад трьох невідомих чоловіків. Й про те, що вони згадували якусь домовленість з ним. Та ціну відмови. Дерек помітно напружився почувши це, сердито зсунув великі брови докупи, наморщивши лоба. Його риси погрубішали, набуваючи загрозливої різкості. Та попри свій розлючений вигляд, він лише холоднокровно зробив глибокий вдих дивлячись кудись поза мене. Дерек на хвилину затих про щось роздумуючи, тримаючись за мої плечі. 

Запитувати його, хто на мене напав я не осмілилась. Боячись нарватися на нерозуміння з його боку.

– Не бійся люба, більше цього не повториться – раптом видає знову пом’якшившись, на що я тільки несміливо киваю – Ліліт. – окликає мене.

– М?

– Гейлік сказав що ти вичерпала ледве не увесь свій резерв… – він зробив коротку паузу перед тим як продовжити – що мало не перегорів до кінця. І хоч він сказав, що він на диво швидко відновлюється, та я тебе попрошу не користуватися декілька днів магією. Аби вона встигла стабілізуватися – благально поглянув на мене.