-39-

Вампір.

Відчуваючи не однозначний неспокій, я покірно слідував за старою демоницею попри всі протести власної твані. Яка буквально роздирала мене зсередини! Змушуючи розвернутись та йти у протилежний бік, що від деяких її імпульсів я помітно морщився. Адже хоч і слабко, але спрацьовували рабські артефакти, що застерігали моє небажане перетворення яке рвалося назовні.

“Зачекай ще трохи, я тебе чую.” – намагався достукатися до власної твані, прекрасно її розуміючи. Бо й сам вже помітно почав нервувати з цього приводу, гарячково озираючись, шукав як втекти. Оскільки, ми зараз тільки віддалялися від нашої цілі, яка могла зникнути. І саме через це друга моя сутність так й біснувалася, боячись втратити нашу згасаючу ціль. Яку ми жадали дістати – найбільше!

Але у даній ситуації діяти імпульсивно для мене – це не найкращий вибір. Тут варто бути обережним, а ще я надіявся домовитися з демоницею, щоб та дала мені офіційний дозвіл на вихід з маєтку. Бо як мені здалася, вона була значно лояльнішою за дворецького та й… Вочевидь, демониця тут була непростою прислугою, а займала куди вище місце. Можливо, навіть на рівні з дворецьким або наближено.

Ми завертаємо до задньої частини маєтку, заходячи в глиб. Стиснувши кулаки, морщусь від болю якого мені навмисне завдавала твань, знаючи що я буду опиратися її діям. Зараза! 

Мене вже починало бісити, що вона останнім часом перестала мене слухатися, повністю зациклившись на нашій цілі. Ігнорувала мої накази, що не аби як завдавало мені зайвого клопоту та дискомфорту. А коли намагався хоч трохи її вгамувати, та зараза огризаючись ховалася від мене в саму глиб не бажаючи коритися! Або ж навпаки, вилазила на зовні коли не треба, а особливо тоді коли відчувала присутність Ліліт! 

І якщо на початку, я ще міг тримати власну суть при собі. Та починаючи вже з минулої ночі, увесь мій контроль полетів до самої драконячої дупи, як тільки моя як виявилася (досить капризна) твань змогла зблизька відчути її магію, від якої… заспокоїлася?

Зупиняюся посеред темного коридору, як тільки це розумію. Бо ж всі минулі рази, вона спонукала мене нападати на Ліліт, але тоді… все в мені ніби заснуло як тільки отримало бажаний шматочок того, чого так хотіло. Через що тепер просить значно більший…

Зненацька мене перекошує від різкого нападу перетворення, через яке я зсудомлено завалююся на стіну ледве встоявши на ногах! Вражено відсапуюсь від тієї сили з якою вдарив напад! Схоплююсь за шию на якій я буквально відчував, як шкварчала згоріла шкіра під нашийником! Всі мої м'язи болісно гуділи в гарячці так, нібито їх тільки що розірвало! І найсильніше зсудомило спину на якій ледве не прорвали шкіру кістки моїх крил, що відчутно хруснули. Проковтнувши важку грудку у горлі, дивлюся на скривавлену долоню яку прикладав до горла. Злісно зціплюю зуби.

“Та коли ж ти, нарешті вгамуєшся! Дістала вже!” – розлючено гаркаю, отримавши у відповідь тихе сичання й ще один імпульс нападу від власної твані, до якої доєднався і розряд від спрацювавшого артефакту!

І це все звичайно, не пройшло повз прискіпливе око старої демониці! Яка точно помітила мій не дуже контрольований стан! Темрява! 

Вирівнююсь під її колючою увагою. Намагаюсь дихати рівно.

– Чого зупинився – не запитуючи суворо підганяє мене демониця, коли ми майже були на місці.

Іду слідом за нею, деколи ловлячи на собі її косі погляди. Заходжу в покої першим, чекаючи на неї. Стара демониця вагалася заходити слідом за мною до кімнати, міцно вчепившись за ручку дверей. Її пульс був швидким, а дихання глибоким.

Та зрештою, вона заходить всередину зачинивши за нами двері. Безтурботно відходить від мене на певну відстань, стаючи біля відкритого вікна, зазирає у нього, вдаючи що її зовсім не бентежила моя присутність. Та насправді – це не так. Адже я чітко відчував, що вона була повністю на дибах й теж стежила за мною чуттями.

Але зараз, мені треба було вийти з цього маєтка без яких не будь проблем, і знайти Ліліт до того, як це роблять інші. Тому пробую ще раз отримати дозвіл, щоб потім не виникло зайвих запитань щодо моєї відсутності.

– Ви дозволите мені піти шукати мою пані? – вкрадливо запитую самою невинністю.

Стара демониця мовчала. Продовживши нерухомо дивитися на нічний пейзаж “Тихого лісу” у вікні. Я терпляче чекав на її таку затяжну відповідь, відчуваючи шквал адреналіну що побіг венами прискоривши моє серце, яке мало не розривалося навпіл від заданого йому ритму. Оскільки в моєї твані уже уривався терпець щодо усіх цих правил. Мій стан охоплює невимовним збудженням, від якого загостювався кожен мій нерв, провокуючи мене бути більш дратівливим аби втратити контроль. Починаю глибоко дихати, щоб уповільнити своє перетворення, добре знаючи всі брудні фокуси власної твані.

– Я можу вирушити на пошуки? – запитую ще раз, не дочекавшись відповіді.

– Думаєш, я повірю у те що ти так, щиросердно рвешся до неї. Бо хвилюєшся – холодно промовила рівним голосом все ще не повертаючись.

– А раптом. – ставлю її слова під сумнів.

– Не сміши мене й всіх інших вампіре. – суворо зиркає на мене з напівтемряви, випустивши свою магію. Робить крок назад. Демониця важко проковтує потираючи золотий медальйон, з насторогою оглядає мою постать. Принюхавшись чую терпкий запах її магії, що розтікалася невидимою отрутою в повітрі.

– Ви мене боїтеся? – нейтрально запитую показуючи свою прихильність до її персони.

– Скоріше не довіряю твоєму виду.

– У цьому немає потреби, я вельми дружелюбно відношуся до демонів.

– Я не долюблюю вас в цілому. – непривітно бурчить, обходячи мене великою дугою, сідає в крісло. Демониця все не відпускала свого золотого медальйону, ненависно обводячи мою постать.

У моїй пам’яті зринає одна подія, яка була мало вірогідною, але цілком могла пояснити таку її ворожість та страх.