-37-

******

Мені холодно. Розплющивши очі я… 

Не побачила нічого. Як і саму себе, нібито я стояла посеред порожнечі. 

Навколо тиша.

Озирнувшись довкола, бачу вже знайому мені картину яка одразу дає мені всі відповіді. 

Я спала.

Причому свідомо.

Чому я так вирішила?

Мабуть, тому що я вже бувала у цьому сні: посеред темряви і самотнього дзеркала у ній. Як тоді, коли мені вперше наснився вампір, ну або ж його не чіткі риси. Та зараз…

В дзеркалі його не було.

Натомість там відображалася зелена галявина, самотня глиняна хатинка з солом’яною стріхою, та величезне дерево неподалік яке нагадувало дуб.

Підходжу ближче до дзеркала, розглядаючи нову до болю різнобарвну картинку у ньому. 

Те місце у задзеркаллі, виглядало теплим та затишним аби там закортіло залишитися. Воно мало купу приємних кольорів, які дуже сильно контрастували з тою чорнотою у якій знаходилася я. 

Мені тут холодно.

Відчуваю як кінчики пальців німіють, але власного тіла я не відчувала. 

Кривляюсь на це неприємне відчуття порожнечі, що засмоктувало мене з головою до безодні. Розчиняючи у цій темряві.

“А що як доторкнутися до скла?” – виникає імпульсивна думка. 

Невпевнено тягнуся рукою до гладкої поверхні дзеркала, спинившись на відстані декількох сантиметрів відчувши мале тепло.

Впевненіше кладу руку на скло, але вона проходить крізь нього.

Не довго думаючи, я одразу заскакую у яскраве задзеркалля де по всім міркам було тепле літо, але я все одно відчувала морозне відчуття всім своїм тілом. Та найбільше мені морозило саме спину.

“Де це я?”

Розглядаю до неможливості нереальне для ока місце. Яке виглядало занадто ідеальним, що ставало трохи не по собі.

– Що ти тут робиш?

Звідкись долина незнайомий хрипкий жіночий голос. Злякано озираюся, та тут нікого не було.

“Хто це?!” – різко зітхаю продовживши мовчати, та навіть без слів у цьому місці мої думки відлунювали луною! Що здавалося навіть і без слів було чутно мої думки!

– Що ти робиш у цьому світі? 

Знову пролунав цей же голос, який здавалося відлунював одразу зі всюди!

Я почала знервовано кружляти довкола своєї осі, швидко перебираючи все довкола поглядом, щоб знайти ту, що говорила до мене. Але тут, я була сама! А саме місце де я перебувала, раптом видалось й зовсім таким маленьким. Галявина на горизонті розпливалася так, начебто то був її кінець. Що в мене виникло таке відчуття, ніби я була замкнена у сніжній кульці з літньою композицією в середині.

– Хто ти?! – кричу не знаючи у який бік дивитися.

– В мене таке ж запитання. – не задоволено прокрехтав старий жіночий голос – Що ти робиш у цьому світі? 

– В сенсі, що я тут роблю? Про що ти говориш? – перепитую зовсім не зрозумівши свою невидиму співрозмовницю. Продовживши трохи сумніватись у її справжності, і що я зараз просто не говорила сама з собою. 

– Де власниця цього тіла?! – грізно гримить.

А мене пересмикнуло від її запитання, що на мить я реально подумала. Що це моя уява вирішила так зі мною побавитись, зробивши такий сон… Точно! Я ж зараз сплю!

Радію тому, що це могла бути просто моя уява. Адже про те що у тілі Ліліт була я, нікому невідомо окрім мене.

– Ні. – відповідає голос на мої думки – Ти зараз не у своєму сні.

– Що?

– Говори, як ти знайшла прохід! – гримить з гори так, що земля під моїми ногами затремтіла землетрусом, примусивши мене присісти.

– Який прохід?! – перелякано волаю вгору, вилупивши ошалілий погляд на свою співрозмовницю! А ТОЧНІШЕ ДРАКОНИЦЮ!!! Дідько, яка ж вона була величезна!

– До цього світу! – прогарчала величезна дракониця прямо наді мною, що я інстинктивно втягнула голову у плечі – Відповідай злодюжко! Як ти поцупила ключ?! 

“А оце я не зрозуміла! Це кого вона злодієм назвала!” – спалахую рясним обуренням на в тисячу разів більшу за мене драконицю, що було досить нерозумно з мого боку, але ще більше обурливе “Шо?!” взяло наді мною верх.

– Я нічого не крала! – кричу на велетенську драконячу морду з ніздрів якої вирвалась шпарка пара диму. Пролунав злісний рик.

Серце пропускає удар.

Схопившись на ноги, переходжу на біг, второпавши що ця крилата ящірка, якимось дивом почула мої думки! 

“І взагалі, чого вона порушує мою приватність у голові! Ще й обзивається! Падлюка така!” – скаржуся на емоціях, на що чую ще гучніший рев у себе за спиною, визнавши що остання репліка була зайвою!

Прискорююсь, біжучи в бік будиночка з солом’яною стріхою, яка навряд чи б мене врятувала від вогню розлюченої дракониці! 

Тому на ходу включаю в роботу план “Б”, й луплю себе по щоках з криками:

– Прокинься! Прокинься! Прокинься, трясця твоїй матері! Годі дрихнути!

Самою потилицею я відчула коливання у повітрі, від яких у мене волосся ставало дибки! Перечіпаючись через власну сукню та високу траву, я вперіщила ще швидше вперед! 

Кидаю оком на драконицю, тіло якої я не бачила! Адже її розміри були величезні, що окрім велетенської рудуватої голови та палаючих від гніву сірих очей, я більше нічого не бачила!

“Та що ж ця зараза їсть, щоб так вимахати?!” – волаю майже добігаючи до хатинки, коли дракониця почала стрімко схиляти до мене голову!

– Стій на місці мала злодюжко! Твоє місце в порожнечі за таку витівку!