-33-

І от я знову сиджу за столом, вкотре колупаючись у тарілці зі своїм другим сніданком або вже обідом. Намагалась спокійно поїсти, але… 

Попри дикий голод, мені не лізло.

Чому? 

Бо прямо у мене під боком сидів похмурий вампір, що так і фонив своєю пригніченістю псуючи всю атмосферу довкола. Що здавалося ще трохи і у вазонах почнуть квіти сохнути від браку позитиву у цій кімнаті.

Сидить собі на підлозі рівно на колінцях й свердлить мене спідлоба очима у яких було купа тихої ненависті до мене, через те, що я його трохи підстригла. Але ж я виправилася! Он, заплела йому гарнющий колосок, який закривав його нещасну залисинку! То чого він ще дується?!

Підношу черговий шматочок смаженої ковбаски, пригадавши незручний момент коли ми з вампіром вийшли з його кімнати. А якщо точніше двох стражів що лупали, то на мене, то на нього великими очима. Бо схоже вони прекрасно чули увесь той вереск вампіра за дверей. Добре хоч про сорочку не забули.

Запиваю гарячою кавою смажену ковбаску, ледве не давлячись ставлю чашку назад.

– Ну і довго ти ще будеш дутися? – не витримую.

Вампір не відповів, тільки злісно зблиснув червоними очима у мій бік. Явно проклинаючи мене подумки купою прокльонів через своє дорогоцінне волосся. Теж мені “Рапунцель” знайшлася! 

– Я ж вже вибачилася. Та й зізналася що ненавмисне тебе так підстригла. – виправдовувалася в надії що ця крижана гора відтане, але куди там розігналися. Сидить собі й дірку в мені випалює своїми очиськами! 

Прокліпуюсь як тільки бачу ту дивну червону димку перед очима, що здавалося стала значно більшою довкола вампіра.

– Ненавмисне – злісно випльовує, стискаючи тканину власних штанів, терпляче сидів на місці не підводячи голови. І бачу ж, що хоче ще додати якоїсь гидоти, але вампір промовчав продовживши кидати на мене злісні блискавки. В надії мене спопелити.

І не набридне ж йому!

Відвертаюся, ритмічно постукуючи пальцями по столі. Зітхаю.

– Може вже скажеш хоч щось?

– Що? – бурка.

– Що думаєш. 

– Боюся, зараз мої думки не найкращі моя пані – видушив крізь зуби зі злою посмішкою.

– Я не проти їх почути – підштовхую його до розмови, бо ще трохи і я здурію від цієї незручної тиші, яка потроху починала тиснути мені на мозок цим його докірливим мовчанням. 

Що я вже почала думати якби тихенько звідси злиняти. Адже варіант залишити вампіра на деякий час самого, щоб той перебісився, виглядав привабливо. Оскільки зараз він був не дуже зговірливим.

– Ці твої думки якось стосуються твоєї… кхм… нової зачіски? – невинно запитую наколюючи помідорку на виделку.

Мовчання.

– Деонте. – тисну на нього та той вперто мовчав.

“От же ж впертий паскудник! Невже так складно хоча б мугикнути? Теж мені трагедію знайшов! Трішки відстригли волосся! Все ж інше на місці залишилося, тоді чого дутися?!” – бурчала і собі подумки на цього вампіра. 

Втомившись у черговій спробі його розговорити, кидаю це невдячне діло продовживши заїдати свою злість. 

Та ось, що було дивним… чомусь я не відчувала ситості скільки б не їла. Вся їжа була одноманітною на смак, чого не скажеш про її зовнішній вигляд. Адже вона була чудесною! І навіть дуже смачною! 

Але от… того задоволення від неї як у перші дні мого переселення, я чомусь перестала відчувати. Складалося таке відчуття, що мені чогось не вистачало… 

Мені все кортіло спробувати щось таке… таке незвичне на смак… але я не знала що. Тому й ходила до всього принюхувалася як ненормальна, але жодна їжа не манила мої смакові рецептори.

І це мене почало бентежити. 

Хіба що кава ще вирізнялася смаком, а все інше мов й зовсім втратило смак.

“Чи то я просто стала занадто вимогливою за ці дні?” – питаю себе у той момент коли у кімнату зайшов один зі слуг, занісши склянку зі свіжою кров’ю і ще дечим.

Молодий хлопець трохи розгубився підійшовши ближче до столу, не знаючи куди йому притулити скляну з кров’ю. Подивився на мене мовчазним запитанням: “Куди?”

– Постав на стіл – допомагаю йому з вибором і той злегка вклонившись пішов геть.

Спираюсь на руку зовсім втративши хоч якийсь інтерес до їжі, дивлюся спочатку на склянку з червоною рідиною, а потім на вампіра.

– Сідай за стіл – киваю на стілець навпроти.

Деонт покірно сідає навпроти мене саме там де поставили склянку, почавши зачаровано її розглядати. 

– Щось не так?

– Що це? – вимогливо підводить одну зі своїх брів, гостро зиркнувши на мене.

– Твій обіцяний обід.

– Але… – він не договорює замислившись, зсунув густі брови докупи. 

– “Але” що?

– Ви казали що будете давати мені свою кров.

– Коли це я тобі таке сказала? – дивуюся відкладаючи своє колупання у тарілці, а вампір набундючився ще дужче, що його такі знамениті брови ледве не закривали йому очі.

– Сьогодні. – холодно нагадує – Останнє ваше правило. Ви що, вже встигли забути? – запитує ідеально рівно вирівнявшись у спині, розвівши широкі плечі, примружившись у відчутному осуді.

– Зачекай. Я сказала, що буду давати тобі кров. – поправляю його – А про те, що я буду віддавати тобі свою кров, там не було і слова.

– Ні – стримано гарчить, поклавши одну руку на стіл що той сколихнувся, встигаю підняти свою чашку до того як її вміст розплескався б на білу скатертину, в той час, як Деонт продовжив – Ви сказали що віддаватимете.

"Він що, так хоче заплутати мене і перекрутити мої слова у власну користь?"

– Я такого не казала Деонте. – серйозно відказую ставлячи свою врятовану каву на стіл – Я добре пам’ятаю що саме тоді сказала.

– Не роби з мене дурня! – сичить оголивши гострі ікла за намордником робить паузу, щоб заспокоїтися. Занісши руку поверх свого волосся аби зачесати назад, та одразу ж відсмикує скривджено руку назад, як тільки намацує заплетений колосок, який вампір напевне не хотів чіпати через страх показати всьому світові свою залисинку, стисши кулаки продовжив – Ви самі підтвердили що будете її мені віддавати. – стояв на своєму.