-31-

Вампір.

Ліліт злісно пихтить у мене за спиною ледь відчутно посмикуючи моє волосся, яке мені не дуже хотілося їй довіряти. Але зрештою довелося погодитися на її пропозицію з молитвою в думках аби вона мені не повисмикувала його повністю. Бо якби мені не хотілося відмовитися, сам б я не зміг розплутати це кубло.

Ліліт знову легко смикнула мене за волосся на потилиці.

Схоже її ж занадто очевидна маніпуляція, добряче її розізлила. Та мушу визнати, хоч мені й не сподобалася тема яку вона зачепила. Я отримав неабияке задоволення спостерігаючи, як Ліліт йшла вперед з повним розумінням що програє й не отримає бажаного. І ця її вельми вперта риса припала мені до смаку.

Особливо тоді, коли вона так старанно обирала мені ім’я серед останніх варантів. У той час її руки стислися на моїх плечах міцніше, а її аура… вона стала… іншою. Чи це лише мені здалося?... Адже це чисто фізично неможливо.

Та все ж вона збісилась. Хоч я й попереджав що не скажу їй “Так”, навіть якби вона й вгадала б. 

Невже вона серйозно думала, що я так просто назву їй своє ім’я? Ліліт мала б усвідомлювати, що ніякий раб при своєму розумі нізащо не скаже свого справжнього імені. Інакше – це буде повна влада над рабом. 

Хоч і не така як над драконами, що так опікуються над своїм дорогоцінним ім’ям усе своє життя. Але це все одно діє і на нас. 

Бо так, на нас можна встановити куди серйозніші артефакти або навіть ті, що діють і без справжнього імені. Які накладають просто на прізвисько раба, яке дав йому їхній господар. Правда тоді ефект дії стає слабким, але в тому і суть. Адже для повного контролю раба, потрібне повне ім’я дане при народженні.

Яке я сказав.

Чому?

Не знаю.

Просто вирвалося з поміж всіх інших, прагнучи бути на її вустах і голосі. Мені кортіло почути як саме вона могла його вимовити. Дурість, але…

Та можливо, вся правда цього моменту була у тому… що мені просто хотілося знову, нарешті чути власне ім'я хоча б від когось. Я так давно його не чув… що майже забув відколи пішов.

Та щодо гри…

Все ж я схитрував в кінці. Аби заплутати. Не збрехав, але й правди не сказав. Моє ім’я там й справді було. І навіть занадто багато, щоб це стало для мене небезпечним. Проте… коли Ліліт зрозуміла що я трохи обвів її довкола пальця, вона розлютилася. Це було чутно по її серцебиттю, яке набуло приглушених швидкістю ударів з короткими відривками. 

“Оскільки програш дуже розчаровує. Особливо тоді, коли так старанно йдеш до своєї мети, а потім… ти не знаєш чи її досяг. І це бісить. Як і мене як тільки чую її магію. Начебто щось і знайшов і воно близьке… Але я не розумію чи досяг того що хотів, або який наступний крок потрібно зробити, щоб нарешті дійти до своєї мети. Бо проблема полягала в тому, що тобі не дають відповіді, а своїм втішним призом ти, на жаль не можеш себе задовольнити. Хоч як би себе у цьому не переконував. Адже він не те чого ти прагнеш найбільше. А Ліліт… отримала свій втішний приз. Тож нехай тепер тішиться своїм призом, головне що я відкрутився від її запитання і можу деякий час побути у примарній безпеці. Якщо звичайно вона не запам’ятала усіх імен які я назвав. Ато буде дуже прикро, якщо Ліліт все ж здогадається що саме я утнув.” – серйознішаю, як дещо усвідомлюю виходячи зі своїх роздумів.

Але… як саме вона це зрозуміла? Як зрозуміла що я схитрував у грі? Я ж не брехав по справжньому, тоді… як? Це була просто випадковість? 

Рефлекторно кривлюся як чую легке “пум” однієї волосинки у мене на потилиці, яку вона знову висмикнула. Хмурюся. 

"Випадково, чи все ж ні?" – пролітає роздратовано.

Ліліт несвідомо контролює своє дихання коли намагається тримати себе в руках. Та попри свою злість, вона поводила себе стримано. Хммм… зазвичай вона була більш емоційною. 

Навіщо ж тоді давити у собі, такі потрібні мені її емоції?

Тихцем стежу у відображенні як Ліліт кидає моє волосся, покусуючи нижню роздерту губу. Заради цікавості я вирішив ще раз перевірити її ауру. Тому поки вона не бачить легкого блиску на моїх очах від магії при перевірці акрою, трохи схиляю голову донизу аби волосся прикрило моє обличчя. Уважно вдивлятися у завелику димку що її огортала.

Її аура була більшою ніж треба, але це можна було списати на емоції. А так, нічого не звичного я там не побачив. Аура була звичайна. Як і у всіх людей – небесно-блакитна. 

Не знайшовши нічого цікавого для себе. Я вже збирався прибрати магію з очей аби не привертати зайвої уваги, коли Ліліт підійшла до столу щось подивитися у шухлядах.

Та як тільки я востаннє кинув на неї оком. 

Застиг на місці.

Її аура стала жовтою!

“Що за хрінь коїться з її аурою! Чому вона жовта?!” – прибирав і знову напускав магію на зір, щоб точно впевнитися що він мене не підвів. 

Вона ж людина… чи ні? 

Бо такий колір аури не був притаманний людині…

Ні. Ліліт однозначно людина, але що це за колір? Адже я в житті не бачив, ще жодної живої істоти з жовтою аурою. Тим паче таку, щоб змінювала свою сутність дану з народження! Та й взагалі, аури з жовтим забарвленням не існує! 

Ліліт відкривала шухляду за шухлядою щось шукаючи, а я все не міг відірвати від її дивної аури очей, поки та знову не стала небесно-блакитною.

Катя.

Засунувши чергову порожню шухляду туалетного столика, я пішла до ванної кімнати. Можливо там щось знайдеться корисне?

Залетівши в середину, одразу сканую все довкола аби знайти хоч чогось, щоб можна було використати для волосся. З права за дверима, ловлю велику тумбу в якій я теж перевірила всі шухляди, але окрім рушників й засобів для купання. Більше я там нічого не знайшла.

“Та хоч би, самий надкушений гребінець сюди поклали, мені б і цього вистачило.” – жаліюся.