-30-

Вампір.

Спостерігаю як розчервоніла Ліліт мчить до виходу. Перепригуючи стражників, з гучним хряскотом захлопує за собою двері.

Ще деякий час дивлюся їй услід у повному спантеличені, тримаючись за вибиту щелепу. 

Вона втекла.

“Що я зробив не так?” – розчаровано запитую себе. Адже очікував на довшу розмову аби дізнатися про сни щось ще. Та при одній згадці її сну, вона просто втекла.

І з такої красномовної реакції, я можу точно сказати що Ліліт прийшла до мене не сама. Оскільки вона й сама була здивована тим, що прокинулася не у своєму ліжку.

Тоді як вона сюди потрапила? Це була магія переміщення? Хтось це підлаштував? Чи вона сама це зробила?

Хитаю головою різко смикнувшись. Завмираю.

– Ммм!... – стогну від пульсуючого болю у щелепі, що не могла зростися назад під неправильним кутом. 

“Зате я тепер знаю, що Ліліт гарно б'є коли ніяковіє.” – сміюся подумки з усієї ситуації що між нами склалася. Зауважуючи що, якщо вже дражнити її, то краще бути обережним ато ще й покалічити може. 

Вправляю вибиту щелепу назад, що з гарним хрускотом стає на своє місце. Прицмакую, чуючи смак власної крові від прокушеного язика, який я мало собі не відкусив при несподіваному зіткненні. Але бачити її розгубленість було навіть приємною й веселою компенсацією для мене. Тому що, в такому, от перезбудженому стані, Ліліт куди простіше контролювати фізично й легко простежити за потрібними емоціями.

Але ця корисна для мене інформація, зараз була не найголовнішою.

Бо ось що дивне, коли я підтвердив що вона спала з розплющеними очима, Ліліт не була сильно здивована цим, а радше активно хотіла заперечити те що відбулося. Отже, вона знала що то був за стан.

Але що саме вона не хоче бачити? Сни? Або це стосувалося чогось ще? Її родової магії? Вона переміщік? Ні, те що я відчував ніяк не магія переміщення.

Та якщо вона і справді бачила сон… Невже сни це всього лише марення, які я й так можу бачити? Чи все ж, ні. Адже для того, щоб побачити сон потрібно спати… А вона… вона… нібито спала…, але я не впевнений у цьому.

Встаю з ліжка відчуваючи чудову бадьорість від гарного сну. Давно вже я не отримував такого задоволення від того, що спав. Чи правильніше сказати: “Ніколи не отримував задоволення від цього марного процесу.” Але цієї ночі, все довкола чомусь було інакшим.

Розминаю крила які так довго ховав за людською личиною. Як же приємно чути їхню вагу за спиною хоча б інколи.

Іду до ванної кімнати по свій новий одяг, по дорозі зустрічаючись зі своїм кудлатим відображенням у дзеркалі.

– М-да, постаралася ж вона звити гніздечко у моєму волоссі. От би тепер це все якось розплутати – стомлено зітхаю розуміючи, що за цим заняттям я можу застрягнути надовго. Враховуючи скільки вузлів вона мені там понароблювала.

Легко підхоплюю чорну сорочку, ховаю крила, натягую перший рукав зупинившись.

До речі, щодо моїх крил і Ліліт. Як тільки я змирився з тим фактом, що сховати крила у мене не вийде, і зустріч між Ліліт та ними неминуча… 

Я чекав на її реакцію.

Якої так і не отримав, окрім нестерпної допитливості у її очах, що буквально так і прикипіли до моїх крил. Що коли схотів перевірив чи вона й дійсно так пильно за ними стежить. Ворухнув ними, а у відповідь отримав її трепет який линув з самої середини від одного лиш поруху. Що Ліліт несвідомо вирівнялася, повторюючи рух за крилами. І ця її реакції мене здивувала та схвилювала водночас...

Бо ж я чекав на гірше. 

Задумливо натягую другий рукав, дивлячись в нікуди.

Чекав що вона розлютиться побачивши, що я ще й досі можу користуватися своєю іпостассю. І накаже начепити на мене ще рабських артефактів. Та натомість я отримую її щире здивування! Що складалося таке враження, ніби вона вперше бачить крила, ось так перед собою.

І в якийсь з моментів я почув її жагу та бажання, які несла її аура що почала скаженіти.

"Ліліт хотіла... мої крила?" – мотаю заперечно головою розуміючи що це повна дурня, але якби це не виглядало. Та саме цю дурню, я від неї й відчував! Або ж... – "Вона хотіла чогось ще? Тоді чого? Що її так зацікавило у моїх крилах? Адже це просто крила, як і у драконів. Хоч мені й гидотно себе з ними порівнювати, але це фактично одне й теж. Крила є крила, просто в драконів вони більші у їхній звіриній подобі."

Кипів, намотуючи кола ванною кімнатою.

Гаразд, це ще можна пояснити. 

Остигаю, взувши своє взуття. Вирівнююся.

Оскільки вампіри ніколи не користуються своєю іпостассю. Тому це може декого дивувати, коли ми перетворюємося навіть не повністю.

"Та в її випадку... здивування у ній було забагато, аби можна було назвати його звичайним." – нервово граю щелепою.

Але чому вона тоді нічого з цим не зробила? Чому не наказала позбавити мене від цієї можливості, ніяк не відреагувавши негативно? Адже це у її ж інтересах! Тому що, так я для неї можу бути небезпечним. Це показник того, що цих рабських артефактів не достатньо аби утримувати мене. Хіба вона цього не усвідомлює?

Струшую головою, ривком поправляючи сорочку на плечах ледве не розриваючи її навпіл.

І чого я цим так переймаюся?! Адже мене це взагалі не мало б хвилювати, хіба ні? Звичайно ж, ні! Її неуважність та не обізнаність тільки полегшує мені роботу! Тоді чого я так звертаю на це свою увагу?

Застібаю сорочку, вирівнюючи різкими рухами комір так, щоб той ідеально ліг “Л” подібним згином довкола шиї. Розчепіреними пальцями прочісую волосся, натрапляючи на потрійні мілкі вузли які дратували мене все більше своєю наявністю! 

Бо з голови мені все не виходили малі дрібниці, на які вона не звертала увагу! А МАЛА Б!

– Ш! – виривається тоді, як у відображені потягнув не за той вузол вирвавши собі трохи волосся.

До прикладу можна взяти той же аукціон!