-29-

Не розплющуючи очі, легкими дотиками погладжую Боніфація, що надиво не втік з моїх обіймів у ночі. 

Напевне пригрівся, як і я під теплою ковдрою з якої не хотілося вилазить до кусючого ранкового повітря. Не бажаючи аби сонце світило в очі, з вікна що знаходилося навпроти мого ліжка. Намагаюсь наосліп намацати котячу голівку аби почухати свою пухнасту удачу за вушком й почути задоволене муркотіння. Боніфацій ворухнувся під моєю рукою, полоскотавши теплим видихом тильний бік мого передпліччя. В якийсь момент я хмурюся, усвідомивши що поки обмацувала кота у пошуку його шовкових вушок. Він не видав ні звуку. Та й шерсть у нього не була такою довгою, а ця…

Завмираю як тільки відчуваю, що не м’яка ковдра ворухнулася на мені.

– Ви вже прокинулися моя пані? – з під мене долинає голос вампіра що вібрацією розходився по всьому моєму тілу, досягаючи самих кінчиків пальців ніг.

Різко розплющую очі які погрожували вилізти від шоку з очниць, аби тільки не бачити того, що я могла побачити! Бо до мене нарешті почало доходить, що до грудей я притискала не кота!!! А вампіра!!! Так ще й вчепилася у нього всім, чим тільки можна!

Боязко повертаю голову вбік. Туди де на мою думку мала б, на мені лежати ковдра…

– Ну чого ж ви вклякли? Я ж чую що ви вже прокинулися. – остаточно пробуджує мене вампір.

– Якого чорта, ти робиш у моєму ліжку!!! – верещу відскакуючи від нього як від прокаженого, перелазячи на інший край ліжка. Ошелешено розглядаю його величезні шкіряні крила з гачкуватим кігтем на вершині, якими він мене обгорнув у ночі!

"Мати моя рідна, і я з цим спала!" – пищу подумки, не в змозі відвести очей від крил.

Скуйовджений вампір мляво сідає на ліжко, складаючи розпростерті крила за спину. Підгинає ноги під себе та ліниво спирається ліктями на коліна. 

– Це ви у моєму – заспано посміхається, щурячи очі від тьмяного світла яке тримали товсті штори.

– Що?... – гублюся озираючись малою кімнаткою з синіми стінами – Але ж я лягала у своєму ліжку!

– Треба ж, – стенає плечима – я теж, але коли прокинувся у ліжку я вже був не сам.

– Он як…

Насторожено розглядаю вампіра що нібито на щось очікував увесь час дивно зиркаючи у мій бік з під опущених густих вій, але мені було не до того. Адже в моїй голові крутилося тільки одне:

“Трясця твоїй матері, у нього є крила! Справжні. І вони ворушаться! А що як їх торкнутися? Які вони на дотик? Як у кажана, чи рептилії?” – не могла відірвати очей від нових кінцівок у нього за спиною, які знову ворухнулися здійнявшись догори стрепенувшись. Тихо шкодую що, так і не встигла нормально їх торкнутися аби перевірити. – “Чорт, Катю! Ти зараз не тим, чим треба переймаєшся! Здалися тобі ці крила!” – сварюся на себе відганяючи недоречні слабкості моєї цікавості.

Але після легкого шоку що поступово минав, до мене знову почала повертатися стрімка реальність до якої я, на жаль, не була готова. 

О боже… Тільки не кажіть що я проспала з ним всю ніч і нічого не помітила! Я ж чітко пам’ятаю, що лягла спати у себе! Тоді як я тут опинилася?!!!

Нервово потираю вологу шию.

“Як і коли я сюди прийшла? Нічого не пам’ятаю… Ну звісно ж я не пам’ятатиму! Адже я спала!!! Та й не маю я таке пам’ятати коли сплю!” – волаю в істериці, не знаючи за що хапатися. 

– Скажи… – зупиняюсь трохи заспокоївши свій внутрішній крик, зіжмакую постіль іншою рукою – А коли саме ти помітив… щ..що спиш не сам? – з острахом запитую трохи заїкнувшись, чекаю на його відповідь, як на смертельний вирок. Що секунди до його відповіді здавалися розміром у цілі години. А вампір ніби навмисно затягував з відповіддю, або ж це лише мені так вважалося через пульсуюче хвилювання яке завмерло разом зі мною.

– Вночі. – спокійно видає все ще, на щось очікуючи. Вампір з цікавістю обмацував мене допитливим поглядом, щось вишукуючи. Та найчастіше він зупинявся на моїх очах, у які зазирав ледве не до самого дна. 

Я не поспішала говорити, та й не знала що. Тож намагалась пригадати як саме сюди прийшла, аби мати хоч якісь пояснення власного переміщення. 

Підтискаю ноги до себе охоплюючи ті довкола рукою, оголюючи трохи власні щиколотки що ховалися під довгою спідницею. Червоні вже жадібні очі, всього на мить полишають мою фігуру приділяючи більшу увагу моїм привідкритим щиколоткам. Вампір помітно проковтує трохи затримавшись, знехотя відводить погляд, тоді, як я іншу руку притискаю до грудей там де зазвичай були ґудзики мого пальта.

“Ні. Ну я точно спала. І я б знала якби прокидалася вночі, навіть якщо ненадовго…” – закушую з середини щоку.

Гаразд, припустимо що я все ж забула, але тоді виникає інше запитання: “Як я дісталася сюди?” Ставлю логічне запитання.

Бо я не запитувала у Томаса куди відвели вампіра. Тож і знати де він – не могла.

– Вам щось наснилося? – схвильовано запитав вампір майже пошепки, опустивши праву руку на ліжко, сторожно схилившись до мене, мов той кіт що підкрадається до миші. Його рука була напружена як і він сам, а крила ледь вловимо тремтіли коли здіймалися вгору над його головою. Так і змушуючи знову й знову дивитися на них, манячи до них доторкнутися аби відчути те невідоме відчуття. Яке я так і не встигла зрозуміти.

– Навіщо це тобі? – хмурюся не розуміючи навіщо він про це запитує. Нарешті знаходячи в собі сили відірватися від такої звабливої частини його тіла, яка збентежила мене найбільше. 

Трохи відсуваюсь від вампіра, відчувши щось тривожне у його запитані та погляді, яким він мене обводив. Адже у ньому було дещо неприродно голодне. І я зараз не про звичний голод, а про щось куди дивніше. Щось скажене та одержиме блукало у ньому, і це лякало. Бо це щось, ніби теж стежило за мною з по того боку, голодним прихованим звіром який терпляче чекав своєї миті.

– Ви говорили зі мною. – коротко видає несвідомо напружуючи одну зі своїх брів, що та вигнулася у гострому куті на кінці – Та коли я звернувся до вас, ви не відреагували, а просто продовжили дивилися на мене. – пояснює, а його очі спалахують яскравіше у напівзатінку кімнати.