-28-

Катя.

******

Шум ранкового міста. Сигнали машин. Розмови. Шипіння гальм автобусів. Шурхіт осіннього листя що падало мені під ноги.

У руці відчуваю знайоме обпікаюче тепло та аромат кави.

Повільно видихаю гіркий аромат, не рухаючись, я опускаю погляд донизу.

Паперовий стаканчик для кави. У моїй руці. 

Насмілюсь озирнутись довкола.

Я стояла біля свого ларька “Чайка”, де мені посміхалася знайома бариста.

Кручу головою довкола не вірячи тому, що бачу.

Машини. Люди. Сучасні люди з мого світу! Багатоповерхівки. Магазини. Світлофори та міський смог від якого завжди хочеться чхнути.

Повертаюся до баристи, що саме віддавала приготовлену каву чоловіку який поспішав.

– Де це я? – не вірячи запитую, не розуміючи чому така схвильована. Адже я… у Києві.

– Ви біля вашої улюбленої “Чайки” – з посмішкою відповідає бариста, а потім додає – ви вдома.

“Вдома…” – відлунює в моїй голові луною, мов у порожнечі. Я почуваю себе загубленою від цього слова… не знала що мені робити і як реагувати, відчуваючи порожнечу всюди. – “А чи повинна я взагалі хоч щось відчувати?” – запитую себе розуміючи, що напевне я маю зараз радіти й виражати емоції та реакції, як і у всіх нормальних людей. Та проблема була у тім, що… я нічого не відчувала. Тоді навіщо себе змушувати?...

Підскакую на місці від сигналу авто, що зупинилося переді мною. З вікна вилазить розлючена чоловіча голова.

– Ану зійди з дороги дурепо!

Озирнувшись знову розумію, що стовбичу посеред пішохідного переходу з чашкою кави у руці.

Чому я тут стою? Що я робила? Йшла на роботу?...

Я ж була у маєтку…, але я тут. 

Гублюся остаточно де я саме. Бо мої очі чітко показували що я там де повинна бути. 

Почувши чергову скаргу від чоловіка, повертаюся назад до “Чайки”.

Топчуся на місці зиркаючи у різні боки як, наче вишукуючи приховану камеру що мене знімала. Хапаюся за округлий чорний, ґудзик у себе на пальті, коли потилицею чую чийсь до неможливості пильний погляд від якого волосся ставало дибки.

“Біля мене хтось стояв.” – говорить мій внутрішній голос – “Він зовсім поруч. Стоїть і стежить”.

 До вух долинає ледь вловиме шкряботіння перової ручки, яка шкрябала по папері. Але помітити хто саме з людей спостерігав за мною видаючи цей шурхіт у мене не виходить. 

– Раджу вам поквапитися, а то на вас вже зачекався он той молодий чоловік – хитро шепоче бариста, лукаво підморгуючи мені, киває кудись у бік дороги.

Обертаюся і зустрічаю Даніеля, що сперся на сіре авто, склавши руки на грудях. 

– Тебе ще довго чекати? – з сонячною посмішкою запитує, схиляючи голову на бік. – Ми запізнюємося – він підходить до мене ближче зупиняючись на відстані двох кроків.

– Куди?... – шепочу сама не розуміючи, чому не говорю це нормальним тоном.

– Тільки не кажи що забула. – поблажливо зводить брови до гори – Ми ж, з тобою домовлялися. – впивається у мене своїми карими очима поки осінній вітер грався з його світлою чуприною.

“Але про що ми домовлялись?... Не пам’ятаю.” – хмурюся, затягуючи відповідь аби пригадати щось.

Мені стає бентежно від його відкритого погляду яким він бігав по мені не властиво липко, що мені хотілося сховатися. Даніель впритик до мене чекав на відповідь, якої я не знала. В голові порожньо. І це дратувало. Не люблю коли на мене тиснуть. 

– Білець! – здригаюся ледве не виплескуючи каву від різкого оклику Мегери, що вигулькнула поруч.

– Так? – машинально перемикаюсь на неї одразу забувши про Даніеля, який чекав на мою відповідь.

– Де твоє взуття? Чого ти ходиш боса?! Люди ж дивляться, ану взуйся! Швидко! – гримає, роздратовано тицяючи пальцем на мої ноги.

А я як дурепа витріщаюся на свої босі ноги, не розуміючи у чому проблема. 

– Але ж все нормально – виривається з мого рота, але я розумію що: “Ні. Не все нормально!” Та сказати це у голос в мене не виходить. Тож, продовжую далі нести не зрозуміло що – Я запізнююсь на роботу?

– В тебе ж вихідні, яка робота! – виголошує з відчутним докором у власнім голосі роблячи з мене винну, набундючено відвертається і починає щось виглядувати.

– А ви що тут робите? – запитую ігноруючи її реакцію, бо Мегера стояла… посеред вулиці. Хіба вона не має бути у магазині?

– Шукаю працівників – бурчить закочуючи очі, які говорили: "Ну це ж очевидно!" І просто йде далі вулицею.

– То що, ми йдемо? – озивається до мене Даніель.

– Так – легко погоджуюся і через секунду ми вже сиділи у машині, їдучи у невідомому напрямку.

Мну в руках стаканчик з кавою який не знаю куди подіти. Відчуваю себе безпорадною через це. Дивлюся у вікно, на узбіччях були поодинокі старовинні маєтки які помаленьку частішали. 

“Це дорога до аукціону. Але навіщо нам туди?”

Відчуваю гостру потребу когось знайти, тому озираюся на заднє сидіння. Нікого.

Переводжу погляд на Даніеля що зосереджено вів авто не вимовивши ні слова. Вмощуюсь зручніше у сидіння, бувши скутою у власних рухах аби не видавати зайвий шурхіт, але…

Ця тиша тисла на мій мозок заважаючи думати.

Стискаю стаканчик дещо пригадавши.

“Точно! Я ж зараз була не собою!” – несподівано спалахує у моїй голові змушуючи моє серце забитися швидше.