-27-

Вампір.

“В останню мить з Катею.”

Зробивши зауваження занадто самостійним стражам, що зараз готові були мене вбити за такий зухвалий коментар у їхній бік. Я чекав поки хтось із них зірветься, аби пронюхати хто поміж них найлегша здобич на чорний день. 

Напевне їх, аж рвало від “щастя”, що їм почав наказувати жалюгідний раб з думкою якого рахувався навіть їхній лупатий дворецький, що вткнув їх носом у власне ж лайно.

Яка потіха. 

Та схоже його теж турбувало те, що вони не сприймали слова Ліліт всерйоз. Ставлячи їх під сумніви – яких не мало би бути. Адже якою дурепою вона б не була, вони повинні виконувати всі поставлені їм накази, а не чекати рішення від іншого слуги. 

Тим паче як тут не погодитися з рішенням мого смаколика, яке мені навіть дуже до душі. Тож мовчати поки ці довбні будуть ставити під сумнів такі “гарні” думки мого смаколика, я не збирався. 

Та й чути як тріпоче її крихітне серденько, ще та насолода для моїх вух. 

Хоч вона цього й не показує, та їй сподобалося те що я зробив. 

Адже я все чую – від стукоту її схвильованого серця, до її слів та бажань які зіграють свою роль. 

Якщо вже вона не любить чути лестощів, як і брехню яку за моїми спостереженнями Ліліт відчуває дуже добре. На відміну від своєї, яка так погано ллється з цих певне смачних губ… 

Тож, до біса, лестощі. Вони все одно мені не чім не допомогли за ці дні, а от щодо власної брехні варто бути обережним. Та й можливо, вона мені теж не сильно знадобиться.

Адже часом достатньо бути просто привітним і звертати увагу на ті дрібниці, які інші пропускають повз. Тоді люди самі починають тягнутися навіть до тих, хто є для них небезпечним. Оскільки вони просто прагнуть отримати те, чого їм не вистачає. 

Стежу за Ліліт, що з насторогою косить очима на дворецького. 

“Вона його боїться? Чи просто не довіряє?” – підбираю варіанти згадуючи її реакцію коли вона з ним розмовляла. Адже тоді, я чітко відчував її страх що був адресований не мені.

І по логіці, вона б мала довіряти йому найбільше. Оскільки він чітко виконує те, що вона наказує. Навіть коли не згоден з її рішенням, дворецький робить все, щоб відгородити її від можливих небезпек. І як у приклад можна взяти мій допит, який він так люб’язно влаштував. 

Відчуваю суворий натиск погляду дворецького, що через мить витриманого холоду підозри, вдячно киває мені головою. 

Що ж, хоч з чимось ми згодні у цій ситуації. 

Він повів Ліліт геть, але перед тим як сховатися за поворотом вона обертається до мене. Чого я власне й очікував увесь цей час, нарешті спіймавши її на перший гачок.

Її широко здивовані очі дивилися прямо на мене вимагаючи відповіді, яку я їй вже дав коли дозволив вислизнути з моїх рук дізнавшись про одну з її потреб. 

Посміхаюся їй добре вивченою посмішкою, що буквально прилипла до моїх губ за ці чотириста років. Але що поробиш, справжню я давно втратив, розучившись нею користуватися вже дуже й дуже давно… 

Якщо я взагалі коли-небудь міг це робити.

Як тільки Ліліт зникає з мого поля зору, мої губи знову набувають байдужого виразу.

– То ви будете виконувати наказ своєї пані, чи ні – підганяю стражів що занадто довго думали. Та й мені самому вже не терпілося скинути з себе ці кайдани, і брудну одежину. Адже коли почув про мої умови перебування тут, ледве стримався аби не застогнати у голос від задоволення. 

Бо як же мені набридло сидіти у камерах в яких не було нічого. Навіть того ж найпаскуднішого ліжка, не говорячи вже про інші блага звичні для всіх.

– Стулися покруче! – випльовує смаглявий страж що схопив мене за ланцюги, грубо потягнувши вперед.

– Покруч… – повторив, продовживши розпочату гру – Боюся ти помилився мій тупий друже. – безтурботно виголошую, краєм ока стежачи як у того вирівнялися плечі – Я й близько не він, а от ти… – пауза – Так. – навмисно виділяю, чуючи тертя металевих кілець ланцюга у його кулаці – Бо щось я не часто бачу таких, як ти… Змішаних. – наголошую у своїх “невинних” роздумах цим дратуючи смаглявого стража все більше. Розуміючи що так легко влучив прямо в ціль, коли біля мого горла зупинився його меч.

Та я спокійно продовжую, безжально давлячи цю комаху далі дивлячись йому прямо в очі:

– Тобі зараз соромно, що з всіх присутніх тут… – оглядаюся – людей, ти єдиний змішаний покруч. Тобі соромно, що вони це чують. Це бачать. Це знають. Бо тебе бісить що навіть я є чистокровним, а ти ні. – шкірюся з відкритою посмішкою, оголюючи всі свої ікла на показ. І схоже цей страж добре знає що означає цей жест, раз накинувся на мене, притиснувши лезо меча до мого горла у спробі його перерізати.

– Закрий свого поганого рота тварюко! Інакше я тобі відріжу язика, аби ти так багато не базікав! – шипить крізь зуби плюючись слиною.

– Спочатку тобі доведеться зняти з мене намордник, аби до нього дістатися – з гиготом притворно насміхаюся, вказуючи на всю іронію цього моменту.

– Ти!!! – важко засопів почервонівши від люті. 

– Дельте припини біситися – окликнув його один з напарників – відведімо вже його кудись, щоб не бачити цей непотріб поряд себе – стримує смаглявого інший страж, плескаючи того по плечі.

– Гнида! – випльовує смаглявий мені в обличчя, ховаючи власного меча тягне мене за ланцюги.

Трійко стражів виводять мене у коридор, а інші троє залишаються у пошарпаній кімнаті.

Може звабити їх і надпити трохи поки ніхто не бачить?... Ні, занадто ризикований крок. Дворецький може їх перевірити, як можливо і того білявчика що безслідно зник.

– Його що, серйозно вести до гостьової кімнати? – голосно обурюється смаглявий що саме вів мене за ланцюги щоразу шарпаючи, щоб метал різав мої зап’ястя – Це ж повноцінна тупість! – ще один різкий ривок який розтинає шкіру моїх зап’ясть.